Я запхала лист у той самий конверт, заклеїла липкою стрічкою і переадресувала Бадді, не наклеївши нової марки. Вирішила, нехай сам заплатить ті три центи, бо моє повідомлення того варте.
Тоді я постановила, що до кінця літа напишу роман.
Який зцілить багатьох.
Я впевнено пішла в кухню, розбила в сирий яловичий фарш сире яйце, перемішала й з’їла. Потім винесла складаний стіл у критий прохід між будинком і гаражем.
Від сторонніх поглядів із вулиці прохід був захищений розлогим кущем жасмину, обабіч височіли стіни будинку й гаража, а групка беріз і живопліт затуляли тил від місіс Оукеден.
Я відрахувала триста п’ятдесят аркушів паперу «Коррасабль Бонд» із материних запасів, схованих у коридорній коморі під старими фетровими капелюшками, щітками для одягу й вовняними шарфами.
Усівшись до складаного столу, я згодувала своїй старій портативній машинці перший незайманий аркуш і підкрутила його.
Я побачила саму себе ніби здалека: як сиджу між двох обшитих білою вагонкою стін, кущем жасмину, групкою беріз і живоплотом, крихітна, мов лялька в ляльковому будиночку.
Моє серце налилося ніжністю. Героїнею буду я, тільки ім’я в неї буде інше. Її зватимуть Ілейн. Ілейн. Загинаючи пальці, я полічила літери. В «Естер» їх теж п’ять. Ніби непогано.
Ілейн сиділа між будинком і гаражем у жовтій сорочці, яка колись належала її матері, і чекала, коли нарешті відбудеться бодай щось. Був задушливий липневий ранок, і краплі поту одна за одною сповзали по її спині, мов ліниві комахи.
Я відхилилася назад і перечитала написане.
Виходило ніби доволі живо, я навіть трохи пишалася порівнянням крапель із комахами, хоча й непокоїло припущення, що колись давно я вичитала його в когось іншого.
Я просиділа так із годину, силкуючись вигадати, що ж відбудеться далі, і крихітна лялька, тобто я сама, теж сиділа в нічній сорочці своєї матері й сліпо дивилася поперед себе.
— Сонечку, може, варто перевдягнутись?
Мати ніколи не вказувала мені, що робити. Вона завжди лагідно вносила раціональні пропозиції, як і належить робити зрілій і наділеній розумом особі стосовно іншої зрілої та наділеної розумом особи.
— Майже третя дня.
— Я пишу роман, — відповіла я. — Не маю часу туди-сюди перевдягатись.
Я вляглася на диван, що теж стояв у проході, й заплющила очі. Чула, як мати прибрала зі столу машинку й папір, а замість них розкладала столові прибори для вечері, але я й не ворухнулася.
Руки й ноги Ілейн рухалися мляво, немов у мелясі. Мабуть, так почуваються хворі на малярію, подумалось їй.
З такими темпами я писатиму щонайбільше по сторінці на день.
Потім я зрозуміла, в чому біда.
Мені бракувало досвіду.
Як писати про життя, якщо в мене ніколи не було стосунків, або дитини, або я не бачила, як хтось помирає? Одна знайома нещодавно отримала нагороду за оповідання про свої пригоди з пігмеями в Африці. Як мені з отаким конкурувати?
Ми ще не доїли вечері, а мати вже вмовила мене вечорами вчитися стенографії. Так я могла вполювати двох зайців нараз: писати роман і розвивати практичне вміння. А ще заощадити силу-силенну грошей.
Того ж вечора мати видобула з підвалу стару шкільну дошку і встановила її в критому проході. Тоді стала перед дошкою й накреслила білою крейдою кілька закарлючок, а я сиділа на стільці й спостерігала.
Спершу в мені жевріла надія.
Мені уявлялося, що стенографувати я навчуся миттєво, і коли вкрита ластовинням леді з відділу стипендій запитає, чому я не працювала в липні й серпні, як то личить стипендіатці, я зможу відповісти, що записалася на безкоштовний курс стенографії, щоби прогодувати себе одразу після закінчення коледжу.
Утім, коли я намагалась уявити себе на роботі, де швидко строчитиму стенограми рядок за рядком, у голові порожніло. Серед усіх у світі робіт, які мені хоч трошки подобалися, не було жодної, де мені придалася би стенографія. Тому я сиділа й дивилася на дошку, а білі каракулі переді мною втрачали всякий сенс.
Я поскаржилася матері на страшний головний біль і пішла до ліжка.
Через годину двері тихенько відчинились, і мати просочилася в спальню. Я чула, як шелестів її одяг, коли вона роздягалася. Вона вклалася в ліжко. Невдовзі її дихання вирівнялося й сповільнилося.
У слабкому світлі вуличного ліхтаря, яке пробивалося крізь опущені жалюзі, я бачила пасма її волосся, накрученого на шпильки, мов на крихітні штики.
Я вирішила відкласти роман до часів, коли побуваю в Європі й матиму коханця, а ще пообіцяла собі не застенографувати жодного слова. Якщо я не вмітиму стенографувати, мені ніколи не доведеться це робити.
Я вирішила, що до кінця літа читатиму «Фіннеґанові поминки» й писатиму дипломну.
Тоді восени, коли почнуться заняття, я всіх випереджу і зможу насолоджуватися навчанням на останньому курсі, а не гризти книжки, ненафарбована і з непомитим волоссям, на дієті з кави й бензедрину[12], як бувало зі старшокурсницями на персональних стипендіях у період дописування дипломних робіт.
Потім я вирішила, що можна відкласти коледж на рік і піти ученицею до гончаря.
Або поїхати працювати офіціанткою в Німеччину, доки стану білінгвальною.
Так плани перестрибували один одного в моїй голові, мов дурні кроленята.
Я уявила, як роки мого життя вишикувалися вздовж дороги, ніби сполучені дротами телеграфні стовпи. Я порахувала: один, два, три… дев’ятнадцять телеграфних стовпів, а далі дроти теліпалися в повітрі, і хоч як я старалася, побачити щось далі дев’ятнадцятого стовпа не вдавалось.
Кімната засиніла перед очима, і я намагалася зрозуміти, куди поділася ніч. Мати перетворилася з невиразної колоди на жінку середнього віку, яка дрімала зі злегка відкритим ротом, звідки сочилося хропіння. Ці поросячі звуки дратували мене, якийсь час здавалося, що єдиний спосіб їх позбутися — міцно й до настання цілковитої тиші скрутити руками стовбур зі шкіри та м’язів, крізь який вони виходили на поверхню.
Я вдавала, ніби сплю, аж доки мати поїхала на роботу, але навіть повіки були безпорадними проти світла. Вони висіли переді мною, мов сирий, червоний, зітканий із тоненьких судин екран, мов розкрита рана. Я заповзла між матраців подвійного ліжка, і вони зімкнулися наді мною, як могильні плити. Під матрацами було темно й безпечно, але вони були недостатньо важкими.
Щоби вдушити мене в сон, треба було докинути зверху ще принаймні тонну.
12
Одна з комерційних назв препаратів з умістом амфетаміну, стимулятор центральної нервової системи. До кінця 1950-х аптечний амфетамін у США був у вільному обігу.