Я склала газету й встромила її між брусів паркової лавки. Такі видання моя мати називала пліткарськими хроніками: самі лише вбивства, самогубства, побиття й грабунки, і з кожної шпальти визирає напівгола панянка, в якої груди вивалюються із затісної сукні, а ноги поставлено так, щоб було видно підв’язки панчіх.
Не розумію, чому ніколи доти не купувала таких газет. Тільки я їх і могла читати. Крихітні абзаци поміж фотографіями встигали скінчитися, перш ніж літери починали норовливо розбігатися навсібіч. Удома в нас бувала тільки «Крісчіан саєнс монітор» — з’являлася на порозі о п’ятій вечора щодня, крім неділі, і для її редакції самогубств, злочинів на статевому ґрунті й авіакатастроф ніби й не існувало на світі.
Величезний білий човен-лебідь із юрбою малих дітей наблизився до моєї лавки, тоді обминув зарослий чагарниками качиний острівець і поплив назад, під темну арку моста. Усе, що впадало мені в око, здавалося яскравим і безмежно дрібним.
Немов крізь замкову шпарину в дверях, які не можу відімкнути, я побачила себе й малого брата: крихітні, з вухатими повітряними кульками на нитках, ми залізали на борт лебедя й сперечалися за місце ближче до води, всуціль устеленої арахісовими лушпайками. У роті був смак чистоти і м’яти. Якщо ми добре поводилися на прийомі в зубного, мати водила нас покататися на лебеді.
Я обійшла Міський парк довкола — через міст, попід синьо-зеленими пам’ятниками, повз клумбу, що зображала американський прапор, повз головний вхід, де можна було за четвертак сфотографуватися в смугастій оранжево-білій кабінці, — і дорогою читала назви дерев.
Моя улюблениця — плакуча софора. Думаю, то мало би бути японське дерево. Вони там у Японії розумілися на печалі.
Самі себе патрали, коли щось ішло не так.
Я спробувала уявити, як вони це облаштовували. Треба було б мати неймовірно гострий ніж. Ні, певно, навіть два неймовірно гострі ножі. Отже, вони всідалися зі схрещеними ногами, у кожній руці по ножу. Тоді перехрещували руки так, щоб вістря ножа в лівій руці впиралося в правий бік, а вістря ножа в правій — у бік лівий. Треба було роздягнутися, щоб ножі не застрягали в одязі.
А тоді одним блискавичним рухом, щоб не лишалося часу на роздуми, вони встромляли ножі в себе й протинали ними два півкола — одне вгорі живота, друге внизу, — аж доки зійдеться коло. Тоді шкіра відвалювалася б, мов таріль, а нутрощі випадали б назовні — й вони вмирали б.
Відчайдушна сміливість потрібна, щоб так померти.
Біда в тому, що крові я не переносила.
Я вирішила залишитися в парку до ранку.
Зранку Додо Конвей мала відвезти нас із матір’ю у Волтон, і якщо я хотіла втекти, поки не стало запізно, був саме час. Я зазирнула в сумочку й налічила одну доларову купюру та сімдесят п’ять центів монетами — по десять, п’ять і одному центу.
Я не уявляла, скільки коштує квиток до Чикаго, і боялася потикатись у банк, щоб зняти всі свої заощадження, бо була впевнена, що доктор Гордон цілком міг попередити банківського клерка й наказати перехопити мене, якщо надумаю тікати[14].
На думку спав автостоп, однак я гадки не мала, котре з бостонських шосе вело до Чикаго. Визначити потрібний напрямок за мапою ніби й не складно, лишень у мене завжди виникали проблеми з напрямками, коли я опинялася десь посеред усього. Щоразу, коли я намагалася визначити, де схід, а де захід, неодмінно був полудень, або хмарилося, що неабияк ускладнювало завдання, або взагалі стояла глупа ніч, а із зірками й сузір’ями в мене було безнадійно, крім хіба Кассіопеї чи Великого воза, і цим я постійно розчаровувала Бадді Вілларда.
Я вирішила піти на автовокзал і дізнатися ціну квитка до Чикаго. Потім я могла би піти в банк і зняти рівно таку суму, що не викликало б серйозних підозр.
Але щойно я ввійшла крізь скляні двері в будівлю автовокзалу і почала роздивлятися барвисті туристичні буклети й розклади, як збагнула, що вже добряче по обіді, банк у моєму містечку скоро зачиниться, тож грошей я не матиму до завтра.
Тієї ж миті ожив гучномовець, заходившись оголошувати зупинки автобуса, що мав от‑от вирушити від платформи. Голос невиразно белькотів, як то буває, коли диктор ніби навмисне намагається тебе заплутати, аж раптом поміж шумів я почула знайому назву — як чисте ля в какофонії оркестру, що настроюється.
То була зупинка за два квартали від мого дому.
14
За законами США станом на 1953 рік психіатр не мав повноважень розпоряджатися банківськими рахунками пацієнтів, однак примусова госпіталізація у психіатричні відділення була поширеною практикою.