Я обережно дійшла до найближчого рогу, ведучи кінчиком пальця по стіні ліворуч, аби втримати рівновагу. Подивилася на адресну табличку. Потім витягла з сумочки карту Нью-Йорка. Між мною та готелем було сорок три квартали прямо і п’ять убік.
Ходити пішки мені ніколи не набридало. Я просто пішла в потрібному напрямку, бубонячи під ніс номери вулиць, а коли врешті дійшла до готелю, була криштально тверезою й ноги набрякли лише трішки — то була моя помилка, не подбати хоч про якісь панчохи.
У вестибюлі було порожньо, тільки нічний портьє дрімав у своїй освітленій кабінці поміж ключів і мовчазних телефонів.
Я прослизнула в ліфт самообслуговування й натиснула кнопку свого поверху. Двері зачинилися, мов міхи безшумного акордеона. У вухах загуло, і я побачила просто перед собою велике бруднооке обличчя китаянки, яка по-дурному на мене витріщалася. Звісно, то було моє обличчя. Зморшкувате й зношене, відразливе.
У коридорі теж нікого не було. Я відчинила двері номера. Там було накурено. Спершу мені здалося, що той дим матеріалізувався в повітрі, наче якась кара, але потім пригадалося, що це накурила Дорін, і я натиснула кнопку, яка відчиняла віконну вентиляцію. Самі вікна не відчинялися, щоб не можна було з них висовуватися, і чомусь думка про це мене страшенно розлютила.
Стоячи з лівого боку вікна й притиснувшись щокою до рами, я могла розгледіти центр міста аж до штабу ООН, що виднів у темряві, подібний на фантастичні зеленкуваті марсіанські стільники. Було видно білі й червоні вогні автомобілів, що рухалися вулицями, й вогні мостів із невідомими мені назвами.
Німа тиша мене пригнічувала. Не німота самої тиші. Моя німота.
Я чудово знала, що автомобілі шумлять, що люди в них і за освітленими вікнами будинків шумлять, і що ріка шумить, але я не чула того шуму, хоч як старалася. Місто висіло за моїм вікном, пласке, наче фотоплакат, воно мигтіло й блимало, однак для мене нічого не змінилося б, якби його там не було.
Порцеляново-білий телефон біля ліжка міг би долучити мене до чогось, але він стояв німий і безглуздий, мов мертва голова. Я спробувала пригадати, кому давала свій номер, щоб скласти уявний перелік тих, хто взагалі міг мені зателефонувати, однак пригадала лише, що дала свій номер матері Бадді Вілларда, щоб вона передала його якомусь знайомому синхронному перекладачеві з ООН.
Я коротко, тихо й сухо реготнула.
Можна собі уявити, що то за синхронний перекладач, із яким місіс Віллард могла мене познайомити, зважаючи, що вона тільки й мріяла поженити нас із Бадді, який саме лікувався від туберкульозу в санаторії на півночі штату Нью-Йорк. Вона навіть домовилася, щоб того літа мене влаштували офіціанткою в туберкульозний санаторій, аби Бадді не почувався самотнім. Ані вона, ані Бадді не розуміли, чому я натомість поїхала у Нью-Йорк.
Дзеркало над бюро було трохи кривим і аж надто сріблястим. Обличчя в ньому нагадувало відображення на краплині ртуті в кабінеті стоматолога. Я хотіла заповзти в ліжко й спробувати заснути, але це було б те саме, що вкладати засмальцьований і покреслений лист у чистий білосніжний конверт. Я вирішила прийняти гарячу ванну.
Мабуть, у світі є чимало штук, від яких не зцілить гаряча ванна, та особисто я можу назвати їх не так і багато. Коли я журюся, що колись помру, або коли надто знервована, щоб заснути, або закохана в когось, із ким не побачуся ще тиждень, то провалююся в безнадію зовсім ненадовго, а тоді кажу: «Піду прийму гарячу ванну».
У ванні я медитую. Вода має бути дуже гарячою — щоб аж мало не обпікатися, коли опускаєш ноги. Потім я поволі занурююся, сантиметр за сантиметром, доки вода дійде до шиї.
Я пам’ятаю стелі над усіма ваннами, в яких відлежувалась. Я пам’ятаю текстуру кожної стелі, усі тріщини й відтінки, усі плями й люстри. Пам’ятаю й самі ванни: антикварні з різьбленими ніжками-грифонами; новомодні, схожі на труни; вигадливі ванни з рожевого мармуру біля вікон із виглядом на ставки з лататтям; я пам’ятаю всі форми й розміри кранів і розмаїті конструкції мильниць.
Ніде у світі я не почуваюся собою так, як у гарячій ванні.
Я лежала у ванні на сімнадцятому поверсі суто жіночого готелю, високо над гамором і поспіхом Нью-Йорка, лежала з годину й відчула, як відновлюються мої чистота й непорочність. Я не вірю в хрещення, святі води Йордану абощо, однак, припускаю, гаряча ванна діє на мене приблизно так, як свята вода — на релігійних людей.