Андрій дав чергу Коршунові під ноги, й бандерівець відступив. Надбігла Віра, схопила «шмайсер».
— Руки вгору! — повторив Андрій, і тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх на потилицю.
— Спиною!.. Оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.
Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, та промовчав.
Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишені пістолет і дві гранати.
— Віро, — сказав рішуче, — тримай його на прицілі, а я зараз зв'яжу йому руки.
— Що ти хочеш зі мною зробити, Андрію? — запитав Коршун. — Ми ж родичі!
Хлопець почав знімати з себе ремінь.
— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.
— Андрію, — вів далі, — ти не вробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! І мусиш вислухати…
— А я вже слухаю. Де Гриць?
— Гриць? Хіба я знаю, де він? Сховався десь… Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця, вона не для третіх вух…
— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене!
Коршун глянув на Віру важким поглядом.
— Добре, — зважився, — нехай слухає… У стайні під яслами закопано ящик з коштовностями. Вистачить тобі й цьому дівчиську на все життя. І мені також.
— Ось воно що! — здивувався Андрій. — Тепер мені все зрозуміло!
— А якщо зрозуміло, біжи мерщій до села!..
— Овва, — почав Андрій весело, — я був кращої думки про вас. А виявляється, ви ще й грабіжник!
Коршун рвонувся до хлопця, та Віра дала попереджувальний постріл.
Бандерівець зупинився й мовив:
— У тебе це остання можливість вибитися з жебраків у люди… — Він не закінчив: у дрібноліссі затріскотіли гілки, і з-за дерев, засапавшись, вийшов Бутурлак. Андрій обернувся до нього, і цієї ж миті Коршун югнув у кущі.
Віра вистрелила, проте не влучила — Коршун огинав дуби і вже наближався до гущавини.
«Шмайсер» в Андрієвих руках затремтів, хлопець стріляв і стріляв, а Коршун усе петляв поміж дерев. Нарешті впав.
Андрій підбіг, наставив автомат.
Коршун підвів здорову руку, стиснув кулак, наче погрожував Андрієві, та відразу розтиснув, і розчепірені пальці з чистими, вхоженими нігтями мертво впали на землю.
Підійшли Бутурлак і Віра. Дівчина схлипувала винувато:
— Це я — мазюка… Він же міг утекти…
Бутурлак перевернув Коршуна горілиць.
— Ось і кінець… — мовив лейтенант хрипко. Сперся спиною на дерево, помацав потилицю. Поскаржився: — Все ж трохи оглушило мене, і Коршунові вдалося відірватися… Проте я не бачив, як ви випередили мене…
— А ми навпростець, — пояснила Віра, — Андрійко тут усі стежки знає.
— Ми відрізали йому відступ і зустріли тут, — додав хлопець.
— Молодці! — очі в Бутурлака сміялися. — Дорогі мої діти… — Глянув уважно на дівчину з недбало заплетеними кісками, яка твердо тримала карабін в руках, на кирпатого, веснянкуватого, з синіми очима хлопчину, котрий вже Мало не переріс його. — Мої добрі друзі, — закінчив. — Вертаймося в село, бо там уже хвилюються…
Зараз, простуючи львівськими вулицями, Андрій згадав усмішку, з якою були мовлені ці слова. На душі зробилося тепло, йшов і усміхався, думав про Віру.
Невже на світі є кращі й вродливіші за неї?
Отець Йосип Адашинський знав, що перед ним сидить емісар головного проводу ОУН, однак це мало бентежило його. Точніше, отець Йосип трохи обманював сам себе, якийсь хробачок тривоги все ж лежав під серцем, та, зрештою, що таке тепер головний провід? Сидять десь собі в Мюнхені й думають, що тут усі танцюватимуть під їхню дудку.
А дзуськи! Він не такий дурний, щоб добровільно підставляти свою голову під удар, вона йому дорожча за всі ідеї ОУН і її ватажка Степана Бандеру. І нехай цей емісар розпатякує, що хоче, він, отець Йосип, буде обережний, як олень, і холодний та мудрий, як змій.
— Так, так… — мовив і невизначено похитав головою. — Може, шановний пан хоче кави?
Емісар головного проводу саме почав розповідь про нові настанови шефа ОУН — репліка отця Йосипа прозвучала дещо нетактовно, збила його з думки, якось приземлила й повернула до суворої дійсності. Він пильно глянув на отця Йосипа — чи не глузує, та єгомосць дивився на нього доброзичливо, немов саме від того, хоче його гість кави чи не хоче, залежало практичне втілення ідей, висунутих емісаром головного проводу.
— Єгомосць має справжню каву? — посміхнувся недовірливо. — Навіть у нас там вона коштує скажені гроші. Невже більшовики такі щедрі й продають її вам?
Отець Йосип подумав, що цей закордонний гість багато чого не знає і йому доведеться тут несолодко. Креснув у долоні, кличучи хатню робітницю, й наказав м'яко: