— Вам хто потрібен, сеньйоре?
Але Мартін Стрікленд відповів холодно, ніби хотів показати, що, окрім простої інформації, йому не потрібне ніяке спільництво з першим стрічним корчмарем:
— Блек Педро!
Блек Педро — не марка віскі і не пароль, а людина. І він саме сидів у барі. Бармен моргнув оком на стіл за дерев'яним стовпом.
— Тут є місце, де можна поговорити?
— Так, сеньйоре!
Двері за шинквасом вели в невеличку кімнатку з зачиненими віконницями. Поки господар засвічував там гасову лампу, Мартін Стрікленд зайшов туди й сів за столик біля металевої пічки — це були єдині тут меблі.
— Що будете пити, сеньйоре?
— Нічого! Покличте Блека Педро й спитайте, що він питиме.
— Джин. Навіть питати не треба. А їсти подати?
— Звичайно, якщо він захоче.
— Захоче? Та він же голодний, сеньйоре…
Він хотів ще щось сказати, але під крижаним поглядом Мартіна Стрікленда вискочив з кімнати.
Блек Педро (про нього згодом багато говоритимуть по всій Магеллановій протоці) був метис, син чілійця, який зник десять років тому, й тубілки з роду алкалуф. Від матінки метис успадкував дрібненьку статуру, бо алкалуфи рідко бувають вищі півтора метра, а від батька — колючу бороду, хоч корінні жителі Вогняної Землі, незважаючи на свою дику вдачу, ходять поголені.
Пізніше, коли поліція полюватиме на нього, а губернатор встановить винагороду за його голову, метис утече до диких алкалуфів і житиме разом з ними їхнім життям, хоч раніше він виявляв повне презирство до людей свого племені.
Це був чоловік років двадцяти п'яти — двадцяти восьми, низенький, як уже сказано, з їжакуватим чубом і колючою бородою, з похмурим обличчям, з вузьким лобом, з кошлатими бровами й чорними очима, погляд яких не викликав найменшої довіри. На ньому морська куртка з відірваними ґудзиками, застебнута шпилькою під шиєю, накинута просто на голе тіло. Холоші сірих штанів тільки ледь-ледь прикривали коліна. Брудні й вузлуваті ноги свідчили, що цей чоловік, може, й мав взуття, та загубив його давно і вже навіть не мріє про нього.
— Ти Блек Педро? — спитав Мартін Стрікленд, зважуючи його поглядом.
— Так, сеньйоре, — відповів метис напрочуд чистою іспанською.
— Сідай!
Бармен приніс пляшку джину, цілу хлібину, миску смаженої баранини і все поставив перед метисом. Той ковтнув слину, аж шия здригнулася в болючому спазмі:
— Це мені?
— Їж!
Педро почав їсти, нахилившись до столу, затуливши тарілку ліктями, ніби боявся, що її хтось забере.
— Досить їсти! — трохи згодом сказав Мартін Стрікленд.
В очах Блека Педро сяйнула блискавка, мов полиск леза ножа. Чоловік, що сидів перед ним, несамохіть схопився за револьвер, та так і залишився, аж поки згасла лють метиса.
— Педро, повір, що я тобі скажу! Сьогодні ти зможеш поїсти, скільки захочеш.
Обличчя метиса розтяглося в посмішці — напівнедовірливій, напівщасливій.
— Педро, глянь! — Мартін Стрікленд дістав з нагрудної кишені витерту від часу фотокартку.
Метис боязко підійшов, узяв фотокартку брудними руками, нахилився до лампи і враз приглушено скрикнув — такий крик можна почути вночі в лісі, і не знаєш, чи то кричить звір, який нападає, чи той, якого переслідують.
Руки метиса затремтіли, підозріливі очі зробилися лагідні, теплі, на них навернулись сльози, і він прошепотів:
— Падре!..[14] Це мій батько, сеньйоре! Він живий?.. Де він?
Але метис і не чекав відповіді, він почав хитатися, притиснувши фотокартку до грудей, заплющивши очі, і тільки жалібно стогнав, повторюючи одне слово, в якому прорізувалась любов покинутого, загубленого в лісах сина:
— Падре!.. Гм-м-м!.. Гм-м-м!..
Мартін Стрікленд почекав трохи, потім підвівся, взяв його за плечі й посадив. Метис став покірливий, мов приручена тварина.
— Послухай, Педро! Твій батько, Філіпо, послав мене до тебе, щоб ти мені допоміг при потребі.
— Так, сеньйоре! Де зараз мій тато?
— У Канаді. Там у нього ферма й великий магазин, у десять разів більший, ніж оцей. Тато твій — чоловік багатий і шанований.
Метис щасливо усміхнувся.
— Гм-м-м!.. І він послав вас до мене, сеньйоре? Він не забув мене?.. Я вам допоможу, я зроблю все, що ви хочете.
— Добре. Так і казав Філіпо. Коли я повертатимусь, то заберу тебе з собою й заведу до нього, так він мене просив.
Блек Педро схопив пальці Мартіна Стрікленда й почав їх цілувати.