Едґар теж сміється, хоча знову заговорили про карлика. Він захоплюється грубим нахабством цих чоловіків. Воно, здається, сочиться в них звідусіль. Те нахабство має для них неабияку вагу і природну витривалість, яка глузує з усього, що прищеплювали Едґару в недільній школі, хай воно і втягує його в той галасливий вир. Він — один з тих американців, який зобов’язаний усім тільки самому собі, а тому має поважати перекази про бешкетника, якого сформувала культура багатоквартирних нетрів і задвірків, де на тебе чатує небезпека. Звідси й беруться їхні круті норови та пристрасті. «Пісюнкові злодії» Джекі та Френк на позір поводяться серед жінок доволі невимушено. І щира правда — Тутс знає всіх, кого варто знати, і навіть Ґлісона може перепити так, що той ляже. І коли він співчутливою лапою стискає тобі плече, то відчуваєш у ньому провидчу силу, яка точно виведе із задавненого смутку.
Френк каже:
— Інінґ наш.
А Тутс додає:
— Та хай би вже. Бо ці засранці з «Доджерз» мене дратують.
Джекі передає пиво по ряду.
Френк каже:
— Як на мене, ми вже з’ясували, хто кого насправді підтримує. Виповіли наші заповітні бажання. Маємо кількох уболівальників «Джаєнтс» із великим стажем. І цю стрижену морську свиню із Брукліна. А як щодо нашого друга — фе-де-рала. «Фе» — зрозуміло, «Рала» теж, а оце «Де» — то не «Джаєнтс»? Колися, Джедґаре. Ти за яку команду?
Дж. Едґар. Френк інколи називає його Джедґаром, й ім’я директорові до вподоби, хоча він ніколи цього не виказує, — воно середньовічне, князівське і підступно-темне.
Слабка усмішка ковзнула по обличчю Гувера.
— Мені нецікаво вболівати. Яка виграє, — каже він м’яко, — та і є моєю командою.
Він саме думає про щось геть інше. Про те, як наші союзники один за одним одержуватимуть новину про радянську бомбу. Думка зловісно підбадьорює. Усі ці роки він працював спільно з керівниками розвідки в кількох країнах, вдаючись до ризикованих авантюр, і він хоче, щоб вони всі трохи сконали.
Лише подивіться на цих чотирьох. У кожного хустка, акуратно заправлена в нагрудну кишеню. Кожен тримає пиво подалі від себе, нахилившись уперед, щоб збити піну з краю стаканчика. У Ґлісона на лацкані — квітка, волога айстра, викрадена з вази в ресторані Тутса. А люди й досі напосідають на нього, вимагаючи репліки з шоу.
Вони хочуть, щоб він сказав: «Ха-ха-ха хай там як».
Біля «дому» стоїть ампайр[51], тримаючи маску, і через свою екіпіровку скидається на карикатурного англійця. Він веде відлік, рахуючи кількість подач пітчера на розминці. Уперте й надокучливе сумліннячко гри. Навіть стоячи спокійно, він символізує сповнену плутанини історію та чоловіків, що тупотять у куряві, перетворюючись під прямовисним сонцем на невиразні фігури. Усе це на його обличчі: підборіддя випнуто, сердитий погляд з-під брів. Коли він долічує до восьми, то сильно спльовує і ладнається підмести своєю щіточкою гумовий прямокутник «дому».
Білл Вотерсон на трибунах скидає піджак і метляє ним, тримаючи за комір. Піджак брижатий і м’ятий і скидається на живу істоту, яку він нібито воліє суворо відчитати. Незабаром він його складає вдвоє і кидає на сидіння. Коттер знову сидить, оточений людьми, що переважно перебувають у вертикальному положенні. Над ним нависає Білл, чималий хлопчина, як поглянути — колишній спортсмен, який дещо роздався в поясі, і його сорочка мокра під пахвами. Щасливий сьомий. Коттеру потрібен бодай задрипаний ран, бо інакше він впаде в розпач — найзнеціненіший вистраждано-незаслужений ран, який коли-небудь вибивали на інший бік поля. А то він ладен здатися. Знаєте ж, коли трапляється так, що здаєшся ще до кінця гри, а потім твоя команда ламає хід гри й діє так звитяжно, що тебе аж нудить від сорому, який поступово оволодіває тобою, наче олійна пляма ставком.
Білл говорить до нього згори вниз:
— Я серйозно ставлюся до своєї семиінінґової розминки. Я не просто встаю. Я, чорт забирай, якраз показово розминаюся.
— Я помітив, — каже Коттер.
— Бо це звичай, який передають. Частина ритуалу. Наша маленька традиція. Встаєш, розминаєшся — такий собі привілей.
Білл розважається, розтягуючись у різних стилях, — культурист, домашня киця, — і він хоче, щоб Коттер відтворив сонливого хлопчака в класі.
— А ти мені казав своє ім’я?
— Коттер.
— У цьому, власне, і полягає бейсбол, Коттере. Робити те, що вони робили до тебе. Такий твій зв’язок з ними. Довжелезна вервечка поколінь. Чоловік бере свого хлопчака на гру, а за тридцять років вони говоритимуть про неї, коли той старий бідний телепень згасатиме в лікарні.
51
Ампайр (англ.