Річард з’їв половину сандвіча і залишив решту на бильці. Із кухні він зателефонував своєму другові Баду Воллінґу, який жив за сорок миль у якійсь глушині й насправді другом не був.
Він поїхав у гості до Бада старими полями, розбитими на ділянки для забудови, де вітер напинав стрічки тканини на стовпчиках. Вітер за вікном був несамовитий. Уже й школа залишилася за чверть милі позаду, а й досі чуєш, як лопоче великий прапор і фал по-моряцьки б’ється об щоглу, і ти крізь вітер витискаєш педаль газу, і бачиш, як через дорогу несе куряву, і їдеш у білу хмару, почуваючись непотрібним і тупим.
Хата Бада скидалася на щось наметене з гір. Ніби наслідок веселощів природи, де на подвір’ї випиналася купа колод, двері стояли відчинені навстіж, а недобудований ґанок зіперся на шлакоблоки, один з тих низьких ґанків, через які весь будинок видавався зануреним у пісок. А ще в Бада в старезній будці на задвірку сидів на ланцюгу покруч койота і дворняги. Річард вважав, що в легендах про таких собак перебільшено їхню небезпечність. Він думав, що Бад тримає його переважно задля підліткової розваги — мати звіра на ланцюгу, якого можна годувати або морити голодом залежно від власної примхи.
Він згадав, що забув дати батькові дві склянки води, щоб запити синьо-жовту капсулу, попри нагадування жирним шрифтом на пляшечці. Такі маленькі невдачі роз’їдали його впевненість, хоча він і знав, що батько сам був винен у тому, що не міг слідкувати за прийомом ліків, а мати теж винна, бо її немає поруч, коли треба. Такі маленькі війни — хто винен, гаразд, мені шкода, коли він уже помре і залишить людей у спокої — безупинно тривали в голові Річарда.
Він тупо пожартував, постукавши у двері Бада зі словами:
— Алкоголь, тютюн, вогнепальна зброя[125].
Ніхто не відповів. Він увійшов і побачив Бада у великому порожньому приміщенні, де той пиляв брус два на чотири, який поклав на лавки різної висоти. Будинок досі мав вигляд каркасу, хоча Бад сумлінно бився над ним так багато місяців, що Річарду здавалося, ніби той не так хоче реставрувати й розбудувати дім, як раз і назавжди позбутися якогось жахливого привиду, можливо, старої наркозалежності Бада.
— У тебе телефон не працює, — сказав Річард. — Думав, проїдусь подивлюся, чи все, той, гаразд.
— А чому воно має бути не гаразд?
— Я повідомив телефонну компанію.
— Я тільки й думаю про телефон.
— Іноді проблему можна вирішити з офісу.
— Від телефону більше клопоту, ніж користі.
Бад нарешті підняв голову і показався.
— Він приносить у твоє життя голоси людей, із якими ти не готовий спілкуватися.
Річард продовжував стояти біля стіни, водячи долонею по обструганому підвіконню, вивчаючи скоби, якими кріпилася до віконних рам поліетиленова плівка. Просто відволікався, щоб уникнути болю від звичайної розмови.
— Я кластиму паркет, — сказав Бад. — Буде, мабуть, ялинковий візерунок.
— Має бути гарно.
— Хай би. Але я його, напевно, так ніколи й не покладу.
Шарудіння плівки на вікнах від вітру неймовірно діяло на нерви.
Річарду стало цікаво, як може колишній наркоман працювати весь день поспіль серед усього цього шкрябання і ляпання. Курильний кокаїн задурює голову, і та думає, що наркота для неї корисна.
Він подумав, що ще можна сказати.
— Чуєш, Баде. Наступного тижня мені буде сорок два. За тиждень від четверга.
— Буває.
— А я досі почуваюся на половину цього, якось так.
— Та зрозуміло, ти ж живеш як живеш.
— Тобто?
— Зі своїми старими, — відповів Бад.
— Вони самі не впораються.
— А хто зможе? Ось моє тобі запитання.
Бад відкинув у куток відпиляний цурпалок. Обдивився уважно іншу частину, наче її йому щойно передали на людяній вулиці.
— Що? — перепитав Річард.
— Вони не смердять?
— Що?
— Старі. Як скисле молоко.
Річард чув, як ляпає плівка.
— Не так, щоб я помічав.
— Не так, щоб ти помічав. Добре. Ти хочеш почуватися на свої роки. Одружися. Допоможе. Жахливо, але правда. Дружина — єдине, що може врятувати таких чуваків, як ми. Але з ними ти не будеш почуватися молодшим.
Річард задоволено засовався в кутку. Йому подобалося, що його занесли до програми порятунку жінками заблудлих чоловіків.
— Де вона? — запитав він.
— Сьогодні працює в ніч.
Дружина Бада працювала на конвеєрній стрічці в «Техаських інструментах», паяючи мікрочипи на електросхеми для інформаційної магістралі[126], за словами Бада. Річарду здавалося, що він майже закоханий у дружину Бада. Це почуття находило й минало, таємне і трохи жалюгідне, ніби він мав ватяне серце. Якби Етна бодай здогадувалася про його відчуття, що б вона подумала? Страх, що містився в цьому запитанні, призводив до справжніх фізичних симптомів, жару, холодного поту по спині та стискання в горлі. Він подумав, що б ще сказати.
125
Ідеться про Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї і вибухових речовин — федеральне агентство Міністерства юстиції США, в обов’язки якого входить розслідування і запобігання злочинам, пов'язаним із незаконним використанням, виробництвом і зберіганням вогнепальної зброї і вибухових речовин.
126
Інформаційна магістраль або гайвей (англ.