Білл згрібає свій піджак із сидіння і, сівши, кладе на коліна. Кілька секунд — і він знову на ногах, спостерігаючи разом із Коттером, як Пафко намагається зробити дабл[52]. Здіймається слабкий гомін, густий і щільний, і вболівальники скидають чергову порцію папірців, які плавно спускаються до бази біля стіни. Старі списки закупів, корінці квитків, жмутки зім’ятого газетного паперу падають і падають цього збляклого полудня довкола Пафко. Ще далі на лівій частині поля вони кидають папір на булпен «Доджерз», на постаті Лебіна[53] і Бранки, які відпрацьовують подачі, і двох, які ловлять їхні м’ячі, а ще тих, які сидять під скісним дахом, що випинається зі стіни, і мовчки жують жуйку.
У Бранки на спині — яскравий номер тринадцять.
— Я ж казав, — говорить Білл. — Що я тобі казав? Я ж казав. Ми знову в грі.
— Нам досі треба зробити ран, — каже Коттер.
Вони знову сідають і дивляться, як відбивач позирає вздовж лінії на Дюроше, а той знаками дає вказівки тренеру третьої бази. Потім Білл знову зривається на рівні, закасує рукави та від щирого серця кричить звичні в таких випадках палкі й повні запалу слова, надихаючи і підбадьорюючи гравців.
Коттеру подобається, що цей чоловік цілеспрямований і наполегливий у своїй вірі й довірі. Єдина доступна сила супроти влади сумнівів. Він вважає, що вже десь на півшляху до того, щоб із ним потоваришувати. Відчуття цього походить від приємного голосу Білла і його товариського й масивного спортивного тіла, того, як він слухає Коттера і як змушує його повірити, що ця приязнь між ними надовго — нерозлучні друзяки, як то кажуть. Дивне відчуття, бо говорити з Біллом для нього незвично, але він почувається захищеним й убезпеченим, і це допоможе йому пережити програш, якщо вже так станеться.
Локман розвертається, щоб зробити бант[54].
Людина на верхньому ярусі гортає примірник поточного номера журналу «Лайф». Чоловік на 12-й вулиці в Брукліні приставив магнітофон до радіо, щоб записати голос Расса Годжеса, який веде трансляцію гри. Чоловік і сам не знає навіщо. Спонтанне рішення, примха, як почути гру двічі, як бути молодим і старим, і це, як виявиться, стане єдиним відомим записом Рассового репортажу про заключні секунди матчу. Гра і її відгалуження. Жінка готує капусту. Чоловік хотів би кинути пити. Вони — далеке відлуння душі гри. З’єднані радіоголосом, який пульсує, під’єднані до усного слова, яке передає рахунок по вулицях, і до вболівальників, що телефонують на спеціальний номер, і натовп на стадіоні, що стає телекартинкою, люди завбільшки із рисинку, і гра як чутка, здогад і прихована історія. У Бронксі шістнадцятирічний взяв радіо на дах свого будинку, щоб послухати наодинці, — уболівальник «Доджерз», який згорбився у присмерку похмурого дня, і він чує опис невдалої подачі, відіграної бантом, а потім те, як флай-бол[55] призводить до рану, що зрівнює рахунок, і він дивиться понад дахами, понад смоляними пляжами зі шворками для білизни, голубниками та розплесканими презервативами, і його проймають дрижаки. Гра не змінює те, як ти спиш, вмиваєшся чи жуєш їжу. Вона змінює лише твоє життя.
Звукорежисер каже:
— Ну нарешті, принаймні зрівняли.
Расс знеможений, брате, він вогкий, пом’ятий і нечесаний. Коли команди завершують верх восьмого інінґу, він повідомляє, що вони відіграли сто п’ятдесят чотири гри регулярного сезону, дві гри в плей-оф і сім повних інінґів у третій, і тут вони зав’язли, глухий кут, вони в патовій ситуації, народ, тож запаліть «Честерфілд» і лишайтеся на місці.
Наступні пів інінґа тривають, здається, цілий тиждень. Коттер бачить, як «Доджерз» ставить людей на першу і третю бази. Він спостерігає за тим, як керв Маґлі відскакує від ґрунту. Він бачить, як Кокс відбиває повз третю. У натовпі здіймається глухий гамір, чоловіки гукають із найвіддаленіших закутків стадіону, тваринне тремтіння й зажура.
Расс у кабінці бачить, як натовп починає втрачати свою згуртованість, люди де-не-де сидять на твердих сходах, священник із ватагою хлопчиків стовбичить у проході, папір, ледь торкаючись землі, жене вітром. По той бік ковдри він чує голос диктора із Сент-Луїса, це Гаррі Карей[56], який весело і бадьоро цвенькає, і його ім’я нагадує Рассу про японський термін для ритуального випускання нутрощів, і йому спадає на думку, що оце зараз йому слід було б помінятися з Гаррі іменами.
53
Клемент «Клем» Лебін (1926–2007) — пітчер, який виступав за «Доджерз» у 1950—1960 роках.
54
Бант (англ.