— Вона вдома розмовляє німецькою?
— Трохи. Так. Доволі.
— Ти її розумієш?
— Спробував би не зрозуміти! — вигукнув він.
На чоловіках були розстебнуті до грудей сорочки з малюнками й широкими комірцями. І всі волохаті. Звісно, не такі волохаті на знак протесту, як у шістдесятих. Волохаті груди, вуса, кущасті баки, об’ємні голови голлівудського волосся — справжнє волосся, що скидалося на недбалі перуки або килими, які виконують бажання, і кучері на шевелюрах ніби засмоктані та важкі й вибілені, як у серферів.
Велет Сімз попросив чек.
— Але ж, Ніку, нам подобається наша робота? Хай кому належать судна, які ми використовуємо.
— Я люблю свою роботу.
— Я люблю свою роботу.
Його спортивний піджак висів на спинці стільця, занадто широкий, щоб зручно звисати поверх пальмети, яка прикрашала горішню перекладинку. На ньому була сорочка з короткими рукавами й темна краватка із затискачем у формі турецької шаблі.
Він подивився на мене, примруживши очі.
— Хочеш піти на гру «Доджерз»?
— Ні, — відповів я.
Усі ті історії про кораблі-примари не видавалися несподіваними, навіть якщо то були лише невловимі чутки, бо напередодні нам розповіли, що відходи — це найбільша таємниця у світі. Так сказав Джессі Детвілер[130], сміттєвий археолог, який звернувся до численних учасників десь за годину після поштовхів, — не дуже вчасне звернення на тлі смажених пташенят і молодих дзен-овочів.
Тоді «у коктейльний час», коли кімната хиталася під ногами, наші обличчя виражали щире занепокоєння. А потім на них виникло усвідомлення, боязке відчуття нашого страху бути захопленим зненацька, щойно ми здобули контроль, і цей вираз пройшов крізь зал над тоніками з горілкою, утворюючи в самому вітерці у приміщенні іронічний зв’язок між менеджерами.
Коли ми сплатили рахунок, то побачили у фоє Детвілера. Сімз підкрався ззаду і схопив його за комірець, буквально схопив, зробивши борцівський захват, і, глузуючи, почав товкти його поголену маківку. Як виявилося, вони були старі знайомі, і ми втрьох домовилися поїхати на звалище, потужний проект, який досі просував і розробляв Сімз.
По фоє пройшли чоловік і жінка, і я пильно її оглянув. Можливо, вона, з підтягнутими сідницями та блискуча, рухалася так через розтягнуте стегно, обережно ступаючи, як героїня малобюджетного фільму, просякнутого аліментами і джином. Я підійшов і перевірив програму заходів на переносній дошці біля поворотних дверей: реєстрація і кава, ліцензійні закони, зберігання відробленого палива — усі теми та промовці білим пересувним шрифтом, із десятої до дванадцятої та з другої до п’ятої і далі до вечора, і я зачудувався про свінгерів і їхню програму.
«ЛукаВі» — фірма, яка знала, як по-хитрому зрізати шлях до майбутнього. Майбутнього Відходів. Так ми назвали нашу конференцію в пустелі. Захід був загально-галузевий, але наша фірма була рушійною силою, ми — ті, хто біжать попереду, завзятці, чуваки, які готові зрозуміти справжні масштаби предмета.
Мені трохи за сорок, мене переманили із беззмістовної роботи на посаду корпоративного спічрайтера і консультанта зі зв’язків із громадськістю, і я був готовий до нового, зокрема, навернутися на нову віру.
Корпорації — могутні та бридкі організації. Вони беруть тебе, надають потрібної форми, не встигнеш і оком змигнути, скручують і вивертають. І роблять так навіть без чіткого переконання, вони роблять це, усміхаючись і киваючи, з колективною інтонацією у голосі. Ти стоїш на початку коридору і доки дійдеш до його кінця, то вже переймешся всеосяжною філософією фірми, Weltanschauung[131]. Я вживаю це серйозне і багатошарове слово, бо десь у його глибині чути шепіт містичного міркування, що видається повністю відповідним темі відходів.
Ми робили пробіжку з Велетом Сімзом, бігали вздовж стежок, якими користуються мандрівники з наплічниками в грубих чоботях, а ще бігали широкими, для прогулянок на конях доріжками, що звивалися серед пагорбів. Ми одягали темні окуляри й кепки і бігали по твердому камінню і рудому піску, і Сімз не припиняв балакати, він говорив і біг через пустельний чагарник, а я сопів, але не відставав.
— Слухай, весела штука, я працюю тут уже чотири роки, робота гарна, платять добре, є бонуси та страховка моїй вдові, якщо я помру від перепрацювання, але я помітив — цікаво, чи ти помітив, Ніку? Від першого дня помітив: усе, що я бачу, — це сміття. Я вивчав інженерну справу. Я не вивчав сміття. Я думав, що, може, поїду до Тунісу будувати дороги. Я був романтик, розумієш, хотів одягнути куртку сафарі та прокладати шлях світом. А сталося так, що в мене все гаразд. Я займаюся справжньою роботою, важливою роботою. Звалища важливі. Біда в тому, що робота мене переслідує. Тема переслідує. Минулого тижня я пішов до нового ресторану, шикарний новий заклад, розумієш, і помітив, що вдивляюсь у залишки їжі на людських тарілках. Рештки. Бачу недопалки в попільничках. І коли ми виходимо звідти.
130
Реальний прототип цього персонажа — А. Дж. Веберман (нар. 1945), американський письменник, політичний активіст і популяризатор терміну «гарбологія» (англ.