Він говорив у манері ток-шоу, зосереджено, обізнано і загалом по-товариськи. Він був сміттєвим крутієм, який шукає контракти й документальні фільми, і, думаю, йому байдуже, слухають його двоє чи пів мільйона.
— Розумієш, у нас усе навпаки, — сказав він.
Цивілізація не виникла і не процвітала, коли чоловіки вибивали на бронзових воротах сцени на полюванні й шепотіли філософію під зірками, а сміття було смердючим паростком, який викинули й забули. Ні, спочатку виникло сміття, яке у відповідь підбурило людей збудувати цивілізацію як самозахист. Нам треба було зрозуміти, як позбутися нашого сміття, як використати те, чого не можемо позбутися, як переробити те, що ми не можемо використати. Сміття розгортається назад. Воно нагромаджується і поширюється. І воно змусило нас розвинути логіку і невблаганність, що привело до систематичних досліджень реальності, до науки, мистецтва, музики й математики.
Сонце зайшло.
— Ти й справді так думаєш? — запитав я.
— Закладаюся на твою дупу, що я так і думаю. Я навчаю цьому в КУЛА[132]. Я воджу студентів на сміттєзвалища і змушую їх зрозуміти ту цивілізацію, у якій вони живуть. Споживай або помри. Таке зобов’язання нашої культури. І все зрештою опиняється на звалищі. Ми виробляємо неймовірну кількість сміття, потім реагуємо на нього — не тільки в технологічному плані, а й у наших серцях і головах. Ми даємо йому нас формувати. Ми даємо їм контролювати наші думки. Спочатку з’являється сміття, а потім ми будуємо систему, щоб дати йому раду.
Краї низьких хмар набули хромового відтінку, але у височині небо лишалося по-полуденному блакитним. Проте яма миттєво потемнішала, широка пластикова прокладка загорталася від вітру, відтворюючи надзвичайно моторошну мелодію, відразу за місцем, де утворюється природна хвиля, а поверхня тепер була темно-синя, досі з трохи смугастим небом, омитим поступовою зміною тіні й руху. Ми постояли ще мить, спостерігаючи, а потім повернулися до машини. Детвілер сів посередині заднього сидіння, беручи на кпини те, що ми звалюємо сміття на священній землі індіанців, та кепкуючи щодо провідної ролі «ЛукаВі». Він вважав, що фірмі притаманний звичайний вовчий апетит, традиційний для будь-якої компанії.
Ми їхали порожньою дорогою.
— Ти відстежуєш чутки, Сімзе? Оте ваше судно.
— Поза моєю компетенцією.
— Борознить океани, намагаючись скинути якусь диявольську речовину.
— У мене інший погляд, — заперечив Сімз.
— А ти поглянь так. Я чув, що воно повертається до США.
— Ти знаєш більше за нас, — прикро визнав Сімз. — Що ми знаємо, Ніку?
— Ми не з шістдесятих. Ми з сорокових і п’ятдесятих.
— Ми маємо обмеження, — сказав Сімз.
— Ми далеко не все знаємо.
— Ми слухаємо радіо, — сказав Сімз. — Ми знаємо Самотнього Рейнджера і Тонто.
— Із нашого минулого, — додав я.
— Громоподібний стукіт копит славетного Сільвера.
— Гарячого коня, що скаче зі швидкістю світла.
— Оце ми знаємо, Джессі.
— Хмара куряви.
— Та проникливе «Вйо, Сільвере!».
Ми навмисно змінювали голоси на низький баритон відповідно до старої радіовистави.
— Хлопці, ви вважаєте себе дотепними, — сказав Детвілер. — Закладаюся, що ви не знаєте, як звуть коня Тонто. Ну ж бо, Сімзе. Ти знаєш прізвисько коня блідолицього. Чому ж ти не знаєш, як кличуть коня індіанця?
Не думаю, що мені подобався Детвілер, але слухати його до вподоби. А Сімзу ні. Руки Сімза чухалися від бажання зробити тому ще один захват за голову, та цього разу зовсім не братерський. Ні, він не знав, як звуть коня індіанця, і, можливо, це його трохи дратувало.
А Джессі говорив і говорив.
— Що небезпечніші відходи, то більше буде коло них героїки. Опромінений ґрунт. Як шанобливо ставляться тепер до своєї землі індіанці, так і ми будемо приїздити сюди, щоб побачити цю священну землю в наступному столітті. Національний плутонієвий парк. Останнє місце паломництва білих богів. Туристи в респіраторах і захисних костюмах.
Я запитав: