Вона сиділа за затіненою частиною столика, і коли тягнулася по каву, то спалахувала, а коли парасолька відхилялася від бризу, її обличчя ставало окресленим і теплим.
— Відчуваєш, як тебе починає щось стримувати?
Ледь помітна крива усмішка.
— Ти вважаєш, що програма занадто обмежує?
Темне волосся і стримано стиснуті губи, якими вона виказувала незадоволення реплікою.
— Де твій чоловік?
— Сидить десь із «Кривавою Мері».
— Звідки ти знаєш, що він не трахає одну з дружин?
— Або трахає одну з дружин.
— Зрештою, ви ж тут саме заради цього.
— Саме так, — відповіла вона.
Вона спостерігала за техніком, який на балконі перевіряв розсувні двері.
— А чому ти не там, коли вони цим займаються? Він у ліжку з іншою жінкою, а тобі не дозволяють подивитися? Має бути наглядова рада, до якої можна звернутися.
— Чудовий день. Заспокойся.
— Усі дні чудові.
— Повтори, будь-ласка, як тебе звуть? — сказала вона мляво, вичавлюючи із себе ненавмисно складну іронію — глузуючи із себе, мене, басейна і фінікових пальм.
— Донно, мені подобається твій рот.
— Це через мій неправильний прикус.
— Сексуально.
— Усі так кажуть.
— А якби я і ти наважилися? Чи тобі треба, щоб обов’язково це був хтось із ваших?
— Баррі помітив, як ти вчора на мене дивився. Я ні, а він бачив. І за вечерею він звернув на це увагу.
— Чи не думає він, що ти і я…
— Ми вирішили, що знаємо, хто ти. Ти — обличчя світло-голубої «Аква Велви»[133].
— А ви самі хто?
— Ми двоє з клубу свінгерів, тусуємося разом.
— Ні, ти. Рот і очі.
Вона спостерігала, як технік ковзає дверима взад-вперед.
— Я — людина, якщо вже питаєш. Хочеш знати, хто я? Я — людина, а якщо очікуєш на сповідь, то марно.
Вона дивилася кудись убік.
— Приватна особа, яка трахається з незнайомцями.
— У чому суперечність? — запитала вона, мило всміхаючись за пінкою капучино і не дивлячись на мене. — Насправді ти ніби ненавидиш таких, як ми, так?
— Неправда.
— І я навіть знаю чому. Бо ми цього не приховуємо.
— Такий у вас бізнес. Навіщо приховувати? — запитав я. — Ми тут усі бізнесмени: налагоджуємо зв’язки, розширюємо діапазон можливостей.
— Так, це правда, ти нас ненавидиш.
Сцени з фільму, дещо еліптичні за тоном, можливо, трохи зімпровізовані, зміст яких став розпливчастим через випадкову дію. Спочатку сцена без слів на виставковому майданчику, де герої ззираються серед каркасів вантажівок. Потім перехід до басейна з великим планом і паузами, люди дещо відірвані від своєї розмови, і відчуття ранкової апатії під звичний пташиний спів у ритмічному русі чоловіків із садовими ножицями й сяйві бездоганної бірюзи на задньому плані.
Телеоб’єктив натякає на певну компресію, напівприховане занепокоєння, що відповідає не тільки цій миттєвості, але й цілому дню, тижню і віку.
А зараз сцена в кімнаті, моїй кімнаті, де вона зняла джинси, переважно тому, що вони завузькі, і сіла на ліжко в майці та трусиках, простягнувши ноги до підніжжя. Я підтягнув стілець і сів поруч, наче під час огляду, охопивши рукою її щиколотку.
Під прямим освітленням вона вже не така приваблива: сумна тоналка під очима і чорнильна пляма синця на верхній частині стегна, наче баклажан, що впав з даху. Але мені подобалося, як вона на мене дивилася: зацікавлено і дещо нахабно. Той погляд розбурхав моє честолюбство і бажання розрядити епізод, зробити його інтимним і реальним.
— Ти ненавидиш сам факт, що це публічно. Тобі огидно, що ми не ховаємося, обговорюємо, займаємося цим і не боїмося своїх емоцій. Ми розмовляли про це під час вечері.
— Ти й Баррі.
— Ми граємо у гру.
— Ви вдвох. Ти й Баррі.
— Ми вивчаємо людей у ресторані. Він у цьому справжній майстер. Вивчаємо їхні звички, таємниці, будь-що улюблене, аж до самої білизни.
— Хочеш розповісти, яке у мене спіднє?
— Так, і тебе вивчали.
— Сподіваюся, до цього ви не дійшли.
— Ні. Бо виявили дещо важливіше. Скажімо, чому ти нас ненавидиш.
Я дивився на неї та слухав, намагаючись розпізнати за голосом і манерою, звідки вона, розмістивши її в промисловому містечку, можливо, вона зростала в католицькій сім’ї на жахливому березі річки в будинку, схожому на п’янчугу, який ось-ось завалиться.
— Знаєш, що мені в тобі подобається? Ти робиш мене агресивним і трохи нерозсудливим, — сказав я. — У мене рецидив. Я зісковзую у зворотному напрямку зі швидкістю миля на хвилину.