— І яке ж слово?
— Я його шукав. Я думав про нього. Я поставився до цього дуже серйозно. Я був молодий.
— Це мало бути слово «любов», але коротше — «лю». Але то для тебе. Дуже сюсі-мусі, — сказала вона.
— Це мало бути слово «поміч», але ще коротше — «міч». Але навіть для хирляка то дещо жалібно. І я вирішив, що проблема в мові, треба змінити мову, знайти слово, просте слово без нескінченних конотацій і забарвлень. І я подумав про італійське слово, що має значення «поміч», бо саме його казав батько, коли ми йому надокучали, брат і я, він зціпляв долоні та тряс ними, закочуючи очі до неба, зазвичай промовляючи: «Aiuto». Так, як, напевно, робили його батько або дідусь. Слово, що проникало крізь темряву. Aiuto.
— Забагато складів.
— Забагато складів і надто комічне. Бо він переважно так робив, щоб змусити нас сміятися, відволікти завдяки сміху. Можливо, батько італійською знав слів із двадцять, не знаю, він там народився, навіть припускаю, що він спілкувався доволі вільно, насправді не знаю. Але слово він казав. І слово в його вустах було п’єсою з трьох актів, він казав його протягом, хрипло, наче отруєний герцог. Ай-у-у-то. І ми сміялися, бо він певного мірою глузував зі старої країни та старого маньєризму. Величне і глибоке слово, але я не міг його вживати.
Несподівано вона потяглася і взяла мою руку, провела нею по внутрішньому боку стегна і залишила в себе між ніг, склавши її човником, розкинувшись якомога зручніше, ніби дитина, що приготувалася слухати історію перед сном.
— Де зараз твій батько?
— Помер.
— А де брат?
— Не знаю.
Вона чекала від мене продовження.
— Проте я знав, що правильно відмовився від англійської. І зрештою я натрапив на вислів, що видався мені сповненим неприхованого наміру. Сповнений чимось знайомим із власного досвіду. Прекрасна невимушена молитва. П’ять складів, але що з того? Три слова і п’ять складів, але я знав, що знайшов вислів. Його автор — теж містик, іспанець Іоанн Хреста[134], і тоді взимку цей вислів був моїм голим лезом, моїм проникненням крізь темряву в таємницю Бога. І я повторював її, знову і знову. Todo у nada[135].
— Todo у nada.
— Так. На яку думку він тебе наводить? Чого він стосується у твоєму житті? Що він описує?
— Секс, — відповіла вона миттєво. — Найкращий секс. Todo у nada.
— Так, дійсно.
— І що ти цим хочеш сказати?
— Я не кажу, що секс — наше божество. Облишмо. Тільки те, що секс — наша єдина таємниця, яка наближує до спільного піднесеного стану, що двоє поділяють здебільшого мовчазно й однаковою мірою, і це робить його могутнім, таємним і таким, що варто приховувати.
— Тобто не робити його на людях, ти про це? Але просто ти й досі той самий романтик, яким, певно, і був у двадцять років. Секс уже не є тією таємницею. Таємниці немає. Знаєш, що секс означає для більшості людей?
Вона поклала свою руку поверх моєї та злегка поворушила стегнами, притискаючи долоню.
— Секс — те, що можна мати. Для деяких людей, для більшості, це найважливіше, адже не вимагає ані багатства, ані розуму, ані крадіжки. Це те, що життя може дати тобі так само, як і іншим, або, навіть краще, — для чого тобі необов’язково навчатися шість років у коледжі. І це не релігія і не наука, але його можна досліджувати й дещо про себе дізнатися.
Вона замовкла, і, справді, тут, поза межами вихилясів сонячного світла в басейні, вигляд у неї був невиразний, а обличчя позбулося тіней тривоги та слюдяної анімації, що надавали йому лінію і контур. Що далі, то цікавіше, подумав я. Серйозніше, ґрунтовніше. Я шукав реальний час і відверте прочитання жінки.
— Й у всякому разі існує багато різновидів публічного сексу, — сказала вона. — Збуджені письменники описують сцени сексу.
— На самоті. Вони описують їх на самоті. І кожен читає їх сам.
— Як ми знайомимося з людьми, що поділяють наші погляди?
— Не знаю. Тихо, потайки.
— Як злочинці. Але ми не злочинці. Ми хочемо власну конференцію з гарячими закусками й маленькими серветками. Невже в Америці так багато самотності? Так багато таємниць? Відкриймо їх. І не дивися на мене так пильно. Ти занадто за мною пильнуєш.
— Як інакше мені тебе пізнати?
— Ти не пізнаєш мене. Ти не хочеш пізнавати мене. Ми тут у пустелі.
— Є ще одне речення з «Хмари». Але я пригадую лише уривок. Про гостру стрілу жаданого кохання.
134
Іоанн Хреста (також відомий як Хуан де ла Крус) (1542–1591) — християнський містик, католицький святий, письменник і поет.