Він вирвався вперед, і я його наздогнав, і ми виклалися по повній, біжучи повз поля для гольфу під пекучим яскравим сонцем.
Пізніше ми разом поїхали безпосередньо до нашого кампусу, нашої штаб-квартири в Лос-Анджелесі, кількох будівель, з’єднаних арками із дзеркальними фасадами, які здіймалися високо над автомагістраллю, і я побачив, як усе це сповільнено розвалюється в моїй голові.
Ми проїхали бруківкою повз ставки, біляві скульптури й цинамонові бігові доріжки.
— Ти можеш уявити, як ці будівлі розвалюються і розпадаються?
Він поглянув на мене.
— Ти ж не думаєш, що саме це ми маємо бачити, коли на них дивимося?
Він не хотів цим перейматися.
— Ти ж не думаєш, що це якийсь новий погляд?
Ми пройшли лабіринтами коридорів, обладнаних електронними дверима, які Сімз відчиняв, устромляючи картку-ключ у щілину замка. Це був розумний новий світ мікропроцесорів, які зчитували коди з ключів. Мені подобалися дзижчання і клацання картки в замку. Воно підтверджувало з’єднання. Мені подобалося відчуття певного джерела владного живлення, до якого мали доступ лише обрані з кодованими ключами. У ліфті він промовив своє ім’я у пристрій, що сканував голос, Сімеон Брансон Влетс, досить дзвінко, і машина миттєво підняла нас на третій поверх.
Ми сиділи в його офісі.
— Тут ніхто не помирає. Я маю показники кров’яного тиску відразу в коридорі. Тут є кімнати для занять спортом. Мені вимірюють відсоток жиру і кажуть, що їсти, у грамах і унціях.
Він запалив сигару і дивився на мене крізь дим скепсису.
— Люди приходять на роботу в кросівках і з білою борідкою. Грають у теніс і волейбол. Щоночі я лягаю спати чорним і вранці повертаюся білим.
Він носив черевики, які ми називали «всюдиходами», великі важкі штуки з квадратними носаками.
— Ти віриш у Бога? — запитав він.
— Думаю, так.
— Якось ми сходимо на бейсбол.
Сімз мав зробити кілька дзвінків і прочитати пошту. Я трохи поспілкувався з іншими колегами, а потім викликав таксі до готелю — я планував зупинитися там на кілька днів. Таксист сказав дещо дивне. Ми їхали собі. Я не знав, де саме. Ти приїздиш до міста та їдеш туди, куди везе водій, бо довіряєш. І він сказав щось мені чи самому собі. Стариган із нервовими руками й дещо важким диханням, що робило його голос схожим на звук невдало склеєної плівки.
Він сказав:
— Запали-но «Лакі». Запалити саме час[136].
Хоча ми стояли без цигарок у руці та не збиралися їх діставати. Можливо, він просто пригадав старе гасло, невимушено, повторивши його лише тому, що про нього подумав, бо воно пролунало наче постріл у голові, невідомо з якого закутка пам’яті, дивно і тривожно. Ти приїздиш до міста, чуєш подібне і не знаєш, що й думати. Я подивився на нього. Відхилившись убік, я поглянув на його профіль і спробував збагнути, що він мав на увазі.
2
Він чекав на Чакі Вейнрайта. Навколо нього на всю широчінь розкинувся порт, він відчував чималий тоннаж і висотні підйомні машини, тягачі з причепами, що виверталися в позначене місце, контейнери з товаром, складені на палубах велетенських суден, важко повірити, що вони можуть бути такими великими, і, як там їх, стріли припортових кранів, що розгойдують вантаж в імлі. А далі на виході з затоки авіаносій повільно рухався до протоки Золотих Воріт, і його тягнув різношерстий флот малих суден і трьох пожежних катерів, які викидали величезні дуги води, наче відкорковані на прощання пляшки шампанського.
Марвін уже вдесяте за останні шістдесят хвилин поглянув на годинник. Він стояв поруч із ангаром для транзитних вантажів, де почувався в безпеці. Він скидався на язичника, який заблукав у тумані, і на ньому був замшевий туристичний капелюх і двобортний плащ з еполетами, що мав кишені з застібками та регланові рукави, він вивчив ці назви під час роботи в хімчистці — кишені з широким рантом, штрипки, шворки на рукавах і так багато ґудзиків, що, здавалося, він одягнувся раз і назавжди.
Він тримав розкладну парасольку в чохлі з-під іншої парасольки, яскравої зсередини й небесно-блакитної зовні, хоча це мало значення тільки для дружини.
Елеонор була з ним і вперше за весь час супроводжувала його в пошуках бейсбольного м’яча. Не забувай, це Сан-Франциско, який вона хотіла принагідно побачити бодай раз за все життя.
За його правим плечем був Бей-Брідж[137], яким щохвилини проносилися мільйони машин, що й гадки не мали про Марвіна Ланді та його бейсболоманію.
Він знов поглянув на годинник і задивився на затоку.
136
Рядки з реклами цигарок «Лакі Страйк», популярної в 1950-х: англ.
137
Міст через затоку Сан-Франциско, один з найдовших (загальна довжина — 7200 м) нависних мостів у світі, який з’єднує місто Сан-Франциско з Оклендом.