— Піднімай ноги, коли йдеш. Ти ж здоровий чоловік, який намагається мати вигляд хворого.
— Це все базікання на каналі для селюків.
Вона не чіплялася, не прискіпувалася, завжди лагідно з ним говорила, він на неї не заслуговував — вона писала листівки, повертаючись додому. Уявіть, як воно — одержати листівку від своєї дружини.
Раптом вона зупинилася наче вкопана, прикипівши до місця у своєму блискучому макінтоші.
— Чим воно пахне? — запитала вона.
Марвін почав розуміти, чому сморід був такий непереборний. Бо в якомусь сенсі він ішов від нього. Він пригадав подорож, яку вони здійснили по Європі за шість років після війни, він з Елеонор, своєю нареченою, дівчиною зі скромної родини, вони вирушили у тривалий медовий місяць на найдешевшому транспорті, повільними потягами по старих готелях без будь-яких зручностей, однак вони ще виконували дуже важливу для Марвінової сім’ї місію. Він намагався знайти свого єдиноутробного брата, Аврама Любарського, який служив у Червоній армії й був поранений під Ленінградом, а потім під Сталінградом, поцілив собі в палець на нозі під Гродно, гріб у човні через Волгу під час бомбардування, коли «Штуки»[138] майже черпали крилами воду, потрапив у німецький полон, але йому вдалося втекти на південь, замотавши ноги в газетний папір, бо не мав черевиків, у Карпатах він одружився з циганкою, їв білу рибу з Чорного моря і зрештою зник десь за Уралом.
Отака російська тема, аж ось тепер Марвін шукає бейсбольний м’яч. Але він цим не легковажив. У цього свій епічний характер, своя історія повернень і солодких спогадів, сімейних пікників і вечорів із дитячим візком на задньому ґанку, надії, що спалахували й гасли, і пісня про втрату, що так і лишилася незаписаною.
— Ходімо назад, добре? Не думаю, що мені хочеться підходити ближче до цього смороду.
Вона вимовила слово з гримасою підозри, реакцією, що зберігалася для певних запахів, затиснула собі рота і носа, блискаючи очима в бік злочинного джерела.
— Мабуть, десь ремонтують каналізацію. Прорвало і тече. Пройдімося ще трохи.
— Я на відпочинку, — сказала вона.
— І тому ти гидлива? Люди їдять руками верблюдятину, а вранці стають до роботи.
— А якщо так. Дійдемо до будівельного майданчику, що попереду. Потім повертаємося.
— Чим же воно тхне? — запитав він.
Але тхнуло вже не ледь чутно. Запах ставав насиченішим і наближався, і Марвін пригадав ті старі готелі, де туалети, на щастя, були в кінці коридору, а потім подумав про громадські туалети на залізничних станціях, про незнайомця в сусідній кабінці з автобіографією іноземних страв і особистих запахів, коли вони проминали Англію, Францію й Італію, але його переповнював не запах чужих людей — лише його власний.
Випорожнення кишковика Марвіна, здається, змінювалося поступово, похмурими етапами, коли він з Елеонор вирушив на схід Європи. Сморід ставав гіршим, насиченішим, він набував якоїсь щільності, дозрівав і старішав, і Марвін почав жахатися тієї миті, що наставала щодня після сніданку, коли він рушав до туалету.
Що ж то за слово — неблагородний?
Марвін міркував про випорожнення кишківника, про ВК, — абревіатура, яку він колись почув від армійського лікаря. Його ВК оберталося проти нього, й у певному сенсі оберталося несамовито. Він з Елеонор перетнув Доломітові Альпи й Австрію і зазирнув в північно-західний куточок Угорщини, і там із нього з шаленою силою і шумом вийшла дивовижно чорна речовина. Проте саме сморід турбував його найбільше. Він боявся, що Елеонор його помітить. Він розумів, що, імовірно, то звична справа для щойно одружених — відчувати запах одне одного, переборюючи його і звикаючи так, що можна рухатися далі разом, заводити дітей, купити будиночок, пам’ятати про дні народження, проїхати по Блакитному хребту[139], захворіти й померти. Але тоді чоловік був змушений ужити крайніх запобіжних заходів, бо сморід був ганебний, сильний і глибоко особистий і, здавалося, казав щось жахливе про свого носія.
Його сморід був таємницею, яку він мав приховувати від дружини.
У Чехословаччині, куди вони заїхали пізніше, туалети змивалися так слабко, що йому доводилося змивати й чекати, а потім змивати знову, він відчиняв вікна і махав рушником, почуваючись так, ніби завинив і потрапив до пастки. Вулиці вражали холодом і похмурістю, а в повітрі відчувалися напруга, безліч арештів і судів. Молодята посперечалися з металургом у кав’ярні, він пишався димом і брудом, що висів над краєвидом, то була ознака поступу, індустріальної могутності й енергії — що темніше небо і що більше власників майна у в’язниці, то світліше майбутнє соціалістичної держави.