Хто вони такі, думав Марвін, що я аж навіснію, бо не можу переконати їх у тому, що вони помиляються?
Його ВК дедалі більше парувало, поки вони мандрували східною Польщею. Вони сперечалися з робітниками за шинквасом, чоловіками, які пили свої ранкові кухлі пива. Вони сперечалися з жінкою, яка на рахівниці обчислювала вартість квитків. Марвін повернувся до туалету по газету, яку там забув, він марно намагався знайти в щоденній варшавській пресі результати бейсбольних ігор і здивувався через задуху в кімнатці, ту його пароподібну ауру, важку і вологу повітряну масу шкварного смердіння — усю ту енергію, яку випромінювало єдине ВК.
На щастя для нього, Елеонор щодня ходила першою. Бо вона, англійка з майже білявим волоссям, із таким не стикалася. Він стежив за тим, щоб вона ніколи не заходила до туалету відразу після нього.
— Я далі не піду, — сказала вона тепер.
— Ми ще не дійшли до будівельного майданчика.
— Я задихнуся і помру, якщо зроблю ще крок.
За сотню метрів попереду велися дорожні роботи, але людей не було видно, лише бульдозери й самоскиди, розібраний хідник настовбурчився бруківкою, й ані душі довкола, за винятком самотньої постаті, що спала в поштовому мішку, один із тих голодранців, яких Марвін останнім часом бачив усюди, — і де вони до того повсякчас ховалися?
— Я пройду ще кроків десять-двадцять, — сказав він. — Дізнаюся, звідки воно, мабуть, порив труби, просто цікаво.
Він приховав спогади від неї, як колись приховував сморід. А напруга випорожнення ставала дедалі гіршою, вони мали паспорти й візи, спочатку приїхали до Пінська, а потім до Мінська, він кректав на стільчаку, доки не вийшли всі відомі стихії — земля, повітря, вогонь і вода.
Що глибше в комуністичну країну, то огиднішими ставали його ВК.
Їх усюди супроводжував екскурсовод з Інтуристу. Один гід передавав їх іншому, хтось потайки оглядав їхній багаж, гід стежив за тим, щоб вони не задивлялися на певні вразливі будівлі, на річки з дамбами за сотні миль угору по течії, на дороги, що ведуть до військових об’єктів за тисячу миль. Наче дихати одним повітрям із власним поліцейським. Навіть погода була таємницею, її не друкували в газетах і ніколи не згадували навіть пошепки.
Він мав прізвища й адреси та спілкувався з десятком людей, пішовши по сліду, який привів у Горький, де родич надцятого коліна підказав завітати на вулицю з недобудовами, і зрештою там вони знайшли Аврама, і тут він і Марвін уперше побачили одне одного, Аврам жив у крихітній квартирі з другою дружиною та трьома дітьми. Вони обійнялись і розплакалися, можливо, сльози були справжніми, можливо, частково заради ефекту, говорячи трохи російською, трохи англійською та на їдіші, і невдовзі вони вже енергійно сперечалися. Аврам був відданим комуністом із кошлатими бровами й уривками слів випльовував презирство до США, до їхньої корумпованої системи, та ми вас одним пальцем, як там вас кличуть — міккі-маусна культура, і того вечора Марвіну довелося терміново відвідати туалет у готелі, де він вивільнив вогняну кулю хімічних відходів. Сморід, що оточив його, навіяла ота, ота геополітика, і він п’ять хвилин розмахував рушником і прочинив вікно навстіж, хоча воно все одно зачинялося, тож він підклав скручене число газети «Правда», бо Марвін так і не полишав спроби знайти бейсбольні результати, а потім увійшов і став посеред кімнати, спостерігаючи, як спить Елеонор: вона походила з лагідного сільського куточка, тож могла легко вчадіти від його смердіння.
Він дійшов до краю будівельних уламків і зрозумів, що сморід ішов не звідси. Сморід досі був виразним і вичерпно нагадав про його радянський досвід, лише менш farshtinkener[140] за його виділення, дещо приглушений, і він — не з каналізаційного пориву або зі спільного нужника безхатьків.
Потім він побачив судно. Воно пришвартувалося до віддаленого пірсу попереду, між рядом порожніх суден і широкою затокою, — занедбане судно, на містку і палубі безлюдно, борти в іржавих патьоках, а на димарях графіті невпізнаваною мовою і невідомими літерами.
Він повернувся і поглянув на Елеонор. Вона вміла показати свою нетерплячість, зіщулилася, схилила голову набік, ледве пересувала ноги й позіхала.
Назва судна — нерозбірлива, вкрита іржею і графіті. Вид його пригнічував: океанське судно, від якого віє громадською сопухою пересувних польових туалетів.
Марвін сперечався з Аврамом три дні поспіль. Вони харчувались у неопалюваній квартирці, де треба було відкручувати кран з кухонної мийки й нести його коридором до ванної кімнати, коли захочеться помитися, бо цей житловий комплекс ввели в експлуатацію в зазначену дату, байдуже, добудований він був чи ні. Чоловіки обмінювалися сімейними історіями, але завжди з підводними течіями розбрату і сплесками відкритих образ, Ми та Вони, і Марвін сердився, коли чув це від такого самовпевненого чоловіка, який насправді був ніким, маленькою людиною, який нахилявся вперед, коли говорив, маючи два вставні зуби із неіржавної сталі, найяскравіший прилад у полі зору. Вікон у квартирі не передбачалося. Аврам сам їх встановив, принісши зі склярської фабрики, де працював, але скло там вставили таке тонке, що під час розмови від вікон треба було відходити. Слово з великою кількістю приголосних могло його розбити.