— Посварився з Ґретою?
— Проїхали, — сказав він. — Пий.
— Ці чуваки не такі вже й погані.
— Музика як музика. Пий, — повторив він.
— Тобі скрутило шлунок.
— Річ у тім, що ми ніколи не сваримося.
— Ви ніколи не сваритеся. Меріан і я ніколи не сваримося. І коли ж це трапляється.
— Ти тримаєш це в собі.
— Відчуваєш наче вузол, тягар.
— Ми ніколи, бляха, не сваримося.
— Ми ніколи не сваримося, я з Меріан. Іди додому і помирися. Я викличу таксі. Звідси можна викликати таксі?
— У тебе з’являється сивина, — сказав він.
— У тебе з’являється лисина.
— У мене значна лисина. А в тебе сивина тільки з’являється.
Тенор брав кубістські ноти, і ми кілька разів пили по пів чарки, ударник щосили лупив по ободу, чи що вони там роблять, і через увесь цей гамір і подальшу втрату орієнтації серед нічного пейзажу мені важко було розібрати, що каже Сімз.
— Серйозно, іди додому. Усе чудово. Мені подобаються ці хлопці. Динамічний музон.
— Музика чорних, — сказав він.
— Динамічний розкутий джаз.
— Расова музика. Тобі вона подобається, бо ти хочеш, щоб вона тобі подобалася. Мені вона подобається, бо я так хочу. Удома є фотокартка, я тобі покажу. Крута фотка, приблизно, я думаю, з тисяча дев’ятсот п’ятдесятих. Чарлі Паркер[143] у білому костюмі в одному клубі. Крута, крута, крута фотокартка.
— У нью-йоркському клубі.
Він подивився на мене скляними очима.
— Ти знаєш про таку фотку?
— Крута фотокартка, — підтвердив я.
— Зажди. Ти знаєш про таку фотку? Про нью-йоркський клуб?
— На ньому білий костюм і такі черевики, усе забуваю, як вони називаються.
Невідь-звідки з’явилася думка про те, як змінилися наші обличчя, як я намагався потайки впіймати в його очах указівку на те, яким стривоженим я маю бути, але водночас як уникаю його погляду, доки не матиму нагоду намацати надійний ґрунт під ногами, і як ми, здавалося, разом погоджувалися, коли приміщення свистіло і стогнало, що, коли б у нас був однаковий вираз обличчя, нам би нічого не могло зашкодити.
— Звідси можна викликати таксі? Іди додому. Помирися з нею. Не роби з одного епізоду десять годин невротичного заглиблення.
— Іду додому.
— Іди додому. Ніяк не пригадаю, як же називаються ті черевики. Скажи їй, що тобі шкода. Не запускай. Старомодні двобарвні черевики.
Він змірив мене поглядом.
— Підемо якось на бейсбол. Ти підеш уперше за кілька місяців, так? Ми підемо на гру.
— Не хочу я йти на гру.
— Ми підемо на гру, — наполягав він.
Ми допили й вийшли. Менш ніж за п’ятнадцять хвилин ми вже були в іншому клубі, слухаючи, як від звуку ріжків здригалися стіни, фізично звук створювали чотири чуваки у фесках і кафтанах, а ударник переймався переважно вокальними партіями, завиваючи й недоладно горлаючи. Ми замовили випити та якийсь час їх слухали, а потім Сімз нахилився ближче.
— Уже двічі сталося, відколи я тут. Витягали зброю. Моє життя тримав на гачку зігнутий палець копа, бо я скидався на одного підозрюваного чи то в мене не працював поворотник. Він вийшов із машини. І мене змусив вийти. Він каже: «Треба, щоб ви просто зараз вийшли з машини». Я вийшов з машини. А він каже: «Треба широко розставити руки на даху машини». А я лише дивлюся на нього. А він на мене. Ми дивилися один на одного, жадаючи вбити, цілком бентежливо, але й природно.
Я кивнув і зачекав. Він такий серйозний із чаркою, цей Сімз.
— Хочеш бути мені другом, тоді слухай, — сказав він.
Стіни прикрашали старі конверти з-під платівок «Пасифік Джаз»[144], ми повернулися до естради й відчули потужну музику, витончений джаз, який ставив питання життя і смерті.
Я сказав йому:
— Так.
Я сказав:
— Так, у мене з’явилася сивина. Але я не розумію, чому це гірше, аніж бути повністю лисим. Ти сам визнав таку долю.
— У цьому й суть.
— У чому суть? Трохи сивини — не найстрашніше, що трапляється з чоловіком.
— Ну добре, гайда?
— Чого?
— Є одне місце.
— Мені тут подобається.
— Я покажу тобі дещо, згода? Ти маєш це прийняти, — сказав він. — Я — тут, ти — ні.
— Добре. Але тобі треба додому. Скажи їй, що тобі шкода.
— Я хочу розповісти тобі про нас.
— Що?
— Ми ніколи не сваримося.
— Ми також ніколи не сваримося. А наші друзі сваряться.
— Тому я й геть розгублений.
— Я чув, як ти це казав.
— Тоді гайда, — сказав він.
Наступне місце було в діловому центрі Л. А. Центр Л. А. — сама назва вже містить таємне життя, яке я не можу чітко зрозуміти. Музиканти відпочивав між сетами, а в приміщенні висів десятирічний дим.
143
Чарлі Паркер (1920–1955) — американський джазовий саксофоніст і композитор, один із засновників бібопу.
144
«Пасифік Джаз Рекордз» (англ.