Ми бігли крізь смог там, де він був не такий щільний, повз будинки, що бундючно височіли над незарослими ярами, і забігли в лісок, подібний на трут, сухий, білявий, запорошений і незворушний, у край лісу, що ось-ось може спалахнути, хоча, можливо, й ні — я міг просто вигадувати власну кінохроніку.
— Що чути про тіло в мулі?
— Тіло не знайшли. Тіло — просто ще одна декорація, — сказав він. — Головне — це саме судно.
— А що чути про нього?
— Судно, що два роки було у відкритому морі та змінювало назви й команди, — теж лише історія. Судно нещодавно здійснило вояж від східного до західного узбережжя. До Каліфорнії з вантажем мулу, який доставили туди для виготовлення компосту. Звичайне просте транспортування.
Ми бігли вулицями міста й упорядженими проспектами з деякою аурою занепаду, позачасовістю, яка захоплювала своїм відкритим розкаянням.
— Слухай, Сімзе, тут така штука.
— Біжімо, — сказав він.
— Я не знаю. Хто я такий, щоб казати це, ну, не знаю, комусь, як ти.
— Любиш своїх дітей, так?
— Так, звісно.
— Тоді біжи, — сказав він.
— І як я вряди-годи близький, іноді думаю, попри всю любов до них, до відчуття того, що я шахрай. Бо це, бляха, саме те, через що я почуваюся не у своїй тарілці.
Ми стояли в кухні, виснажені подоланими милями пагорбів і розпечених тротуарів, не бажаючи рухатися, бо боялися накрапати потом, і нам, двом чоловікам у шортах, дала по склянці води Ґрета, шатенка з довгими руками й напівприхованою кістлявістю, характерно худорлява і кутаста, Ґрета-рентген, що, певно, проявлялось у суперечках або під час стресу.
— Тобі тут подобається? — запитав я.
— Мені здається, що я на краю землі. Ми тут уже чотири роки, але досі прокидаюся щоранку і намагаюся пригадати, де я. Так далеко від усього.
— Ми з обох боків, — продовжив Сімз, — запечатані великим океаном.
Його п’ятирічний син сидів за столом з мискою пластівців і завеликою ложкою, Лоял Брансон Влетс, такий миленький і гарненький хлопчик, так безцеремонно благословенний виразною красою, що я не міг на нього не дивитися, спілкуючись із батьками, і вони теж дивилися на Лояла, дивилися, бо дивився я — через мене вони по-новому захопилися своєю дитиною.
— Що з твоїм обличчям? — запитала мене Ґрета.
Я поглянув, як Лоял черпав ложкою грудкувате молоко.
— Ну, це дійсно гарне запитання.
— Тож яка відповідь? — наполягала вона.
— Ну, я встряв у незначну бійку в ліфті. Дуже помітно? У себе в готелі. Я не знав, що сліди досі видно. Двоє п’яних. Білий і чорний.
Я відчував, як Сімз насолоджувався цим у своїх розжарених «Рібок».
— Нік розпочав бійку, — сказав він їй.
— Невже?
Вона сказала це мені, але дивилася на те, як дитина снідає. Ми всі дивилися на Лояла.
— Вони сказали, що в нього з’явилася сивина, і він злетів з котушок, — сказав Сімз.
Ґреті треба було відвезти дитину до школи, а потім їхати до своєї школи, де вона з океаном за спиною тричі на тиждень викладала хімію.
Сімз і я стояли на місці й пили воду.
— Ви й досі розлючені? — запитав я.
— Вона й досі розлючена. Мене попустило.
— У мене є план, як виправити, — сказав я.
Він помився в душі, переодягнувся і відвіз мене до готелю, де я теж заскочив до душу, одягнувся, схопив портфель і повернувся в машину, і тоді ж на автостраді, на насипу, я помітив чоловіка, який хитав головою в унісон з драйв-таймовим[147] радіоефіром, сидячи на траві із довгастим предметом на колінах, і Сімз сказав, що то рушниця, а я сказав, що то металева милиця зі скобою для передпліччя, і лише за кілька секунд зрозумів, що Сімз кепкує, — просто така була мова автостради.
Виявилося, що Південна Каліфорнія надзвичайно цікава. Випробувальний літак, аварійні системи, інферно з автівок і смогу, жінки невідь-звідки, навіть вуличні банди, що тоді саме виходили на пік слави, запозичивши універські кольори. Я їздив у відрядження, але після першого робив їх коротшими і обмеженішими. Каліфорнії властиво бути краєм будь-чого, що проповзало в нешкідливі зауваження та ставало передовим загоном відчуженого відчуття.
Застреливши Джорджа Менза, я почав розуміти такі відчуття. Вони посадили мене в патрульну машину з копом, що курив, і зрештою направили на північ штату Нью-Йорк до закладу, де було одне з дивацтв пенітенціарної системи. А саме: мініатюрне поле для гольфа, дев’ять лунок, картонні башточки та млини — ми, бач, були неповнолітніми правопорушниками, і, можливо, психологи закладу вважали, що нас вгамують і втішать дитсадкові декорації та яскраві кольори або анальні забавки з м’ячиками й лунками. Не знаю. Не знав тоді, не знаю і зараз. Але я з моїми товаришами в недолі, злочинцями класу D та Е[148], горлорізами та нічними злодіями, така, бач, різномаста компанія за расовою приналежністю, переконаннями й нічними плачами — ми звикли прослизати у вікна столовки і вдивлятися в планування із завитками петель, тунелями, калюжами озер, газонами з доглянутою травою, називаючи це Каліфорнією.
147
Драйв-тайм (англ.