На поле виходить лікар команди, і Мюллера кладуть на ноші та несуть до клубної роздягальні. Мюллеру болить, біль як данина грі — людина на ношах тут доречна.
Зупинка в грі дала змогу натовпу піднести свій гомін на новий рівень. Расс і далі робить паузи, щоб мікрофон міг насититися цим галасом. Такого лементу він ніколи до цього не чув. І то не підбадьорювання чи вболівальницька підтримка. Це територіальний рев, вимогливий клич «це я!», який відділяє натовп від інших утворень, політичних мітингів чи тюремних бунтів — усього, що поза стінами стадіону.
Расс припадає вустами до мікрофона і намагається заспокоїтися, хоча він уже майже кричить, адже тільки так його й можуть почути.
Чоловіки скупчилися на гірці, і менеджер махає до булпена, звідки виходить один пітчер, інший залишає гру, тоді як ранер міняє Мюллера, присідаючи на третій базі.
Хтось стукає по даху коментаторської кабінки.
Расс каже:
— Отже, нікуди не розходьтеся. Запалюйте свій «Честерфілд». Лишаємося на місцях і подивимося, що нам тут зможе показати здоровань Ральф Бранка.
Так. Саме Бранка йде крізь вогке сяйво прожекторів. Хоча Бранка високий і кремезний, але має такий вигляд, ніби він несе на собі, як у тій пісні, далекі гори та широкі полонини, така в нього аура обтяженої людини. Прикриті повіки, свинцеві ноги, груба зморшка на чолі. Його обличчя ховається за похнюпленим і загрозливим носом із широким переніссям.
Стадіонна поліція займає свої місця.
Лише подивіться на чоловіка на верхньому ярусі. Він видирає сторінки зі свого примірника «Лайф» і, не зминаючи, кидає їх через поруччя, і вони, погойдуючись туди-сюди в повітрі, опускаються на верескливих уболівальників. Його спонукав до цього папір, що падає звідусіль, справжня паперова пошесть — розвага без назви і змісту. Він уже нехтує матчем, прагнучи розвіяти сторінки через поруччя. Так він встановлює зв’язок з іншими сіячами паперу й уболівальниками на нижньому ярусі, які тягнуться і ловлять його папірці, вони — друга сила, яка діє рівнобіжно з грою.
Неподалік інший чоловік відчуває, як щось тисне в грудях, а руки дерев’яніють. Він хоче сісти, але не знає, чи зможе дотягнутися рукою назад, щоб опуститися на сидіння. Серце, моє серце, Боже мій.
Бранкові лише двадцять п’ять, але він — жива ілюстрація людини, яка йде на старожитню панщину. Коли він доходить до гірки, Мюллера вже занесли сходами до клубної роздягальні. Натовп про нього забуває. Вони б забули про нього, навіть якби він помер. Гомін знову посилюється. Бранка бере м’яч, і чоловіки довкола гірки повертаються на свої місця.
Шор дивиться на Ґлісона.
І мовить:
— Ну і скажіть мені тепер, що ви хочете додому. Де оце ваше «ходімо додому»? Як підемо зараз, то випередимо натовп.
Він каже:
— Ви, шушваль, заслуговуєте на всі нещастя, які тільки у світі є. Мені навіть уяви бракує.
У Джекі жалюгідний вигляд. Він послабив краватку і розстібнув верхній ґудзик на сорочці. Він єдиний з цієї четвірки, хто не на ногах, але таку прикрість спричинив не перелом у грі. У всьому винні цілоденне пиття й масна їжа.
Шор говорить:
— Скажете мені тоді, коли захочеться додому, я побіжу першим і потримаю дверцята авто, побуду вже лакеєм, щоб вам було зручніше сідати.
Папір падає довкола них, великі глянцеві журнальні сторінки, але в теперішній бучі на них ніхто не звертає уваги. Френк вихоплює цілу рекламну сторінку, де йдеться про пастеризований плавлений сирний продукт, виробництво «Бордена», це та компанія з коровою, а тут кольорова картинка жовтуватої пресованої кашиці, яка огидно плавиться на хот-догу.
Френк незворушно тицяє сторінку Ґлісону:
— На. Допоможе травленню.
Джекі сидить, наче пасажир літака, що потрапив у повітряну яму. Сторінки й далі падають. Дитяче харчування, розчинна кава, енциклопедії й машини, вафельниці, шампуні та купажовані віскі. Благословенні часи, оптимістична ряснота, яка потрапляє на сторінки новин, де американські фермери звітують про небувалий врожай. І шикарні вироби, як сліпучий блиск «паккарда» в тематичному нарисі про мистецькі скарби Прадо. Це все частини одного цілого. Рубенс і Тіціан, «Плейтекс» і «Моторола». А ось і картинка з самим Сінатрою, який сидить у нічному клубі в Неваді з Авою Ґарднер[66] — зацініть її виріз. Френк не знав, що був у свіжому «Лайфі», поки з неба не впала сторінка. У нього є для цього люди, які мають розповідати йому про такі речі. Він тримає сторінку і тягнеться по іншу, щоб тицьнути нею в обличчя Ґлісона. Ось реклама «Будвайзера», друже. У країні, яка квапиться робити майбутнє, назви, закріплені за продуктами, надають відчуття довготривалої безпеки. «Джонсон енд Джонсон», «Квакер Стейт», «РКА Віктор», «Барлінґтон Міллз», «Брістол-Маєрз» і «Дженерал Моторз». Шановані символи квітучої економіки, які простіше розпізнати, аніж назви полів боїв чи імена мертвих президентів. Та Джекі не в гуморі й проглядати журнал не хоче. Його охопила глибока байдужість до всього, він обливається смердючим потом, а в роті відчуває присмак того, як у нутрощах уся та маса починає перевертатися.