Потім він обертається до Менкса, сидячи дуже низько на стільці, і конфіденційно визирає з-за склянки.
— Я не думаю, що ФБР подало в розшук. А ти як думаєш?
— Я думаю, що їхнє місце в тебе в машині, як і домовлялися.
— Штука в тому, що тобі треба ставити вищі цілі. Бо оце ніхто не думає повертати.
— Ми домовилися заздалегідь, Антуане.
— Не варто сперечатися. Правду кажеш. Але тобі треба ставити вищі цілі.
Деякий час вони мовчки п’ють, і Менкс збирається піти, але не встає зі стільця. Він думає взяти свої грабарки та піти, але сидить, бо щойно він візьме їх біля стіни, то буде змушений пройти все приміщення з двома великими грабарками для снігу, а зараз початок жовтня, і їх нікуди не сховаєш, і через ці думки, через те, що грабарки ось поруч, він не може відірвати дупу від стільця.
Натомість він витягує бейсбольний м’яч і кладе на стіл. Потім чекає, доки Антуан приділить трохи часу зі свого завантаженого справами дня і помітить м’яч.
— Мій хлопчина приніс його з гри, мій молодший, каже, що це гоум-ран, який приніс перемогу.
— У сьогоднішній грі?
— Саме так, — каже Менкс.
— Я бачив, як люди горлали по всій Сьомій авеню. Машини сигналили, люди горлали з вікон. Я сказав Віллі Мейбрі… Знаєш Віллі? Я сказав: «Мабуть, відкривають сховища». Банки відкривають свої сховища. Хто перший, того і обслуговують. Я сказав: «Ходімо за нашим».
— Мій молодший. Він прийшов додому з м’ячем. Цей м’яч отой, як його там, вибив на трибуни. Переможний у грі. Виграв вимпел.
Менксу ніяково, він почувається окремо від своїх слів — вони лунають з його вуст, наче брехня, так, як брехня зависає в повітрі незалежно від правди та кривди, змушуючи тебе почуватися безвідповідальним.
Він відчуває порив схопити м’яч зі столу і покласти до кишені.
— Цей м’яч отого, як там його? Що ти хочеш сказати?
— Я кажу, що він, можливо, чогось вартий.
— А я кажу: треба ставити вищі цілі. Бо правда в тому, що ти нічого не зможеш довести. І до того ж — кому ти його продаси?
— Я продам його бейсбольному клубу. Вони його захочуть, це ж трофей. Вони роблять виставки.
— Дай-но я на нього подивлюся. Він увесь вимазаний.
Менкс не хоче, щоб Антуан торкався м’яча. Антуан подивиться на м’яч і скаже щось на кшталт «Маячня», чим остаточно зіпсує Менксу настрій, і він уже почувається так напружено, аж шлунок замлоїло.
Він бере м’яч і кладе до кишені.
Антуан відхиляється на спинку, піднімає руки долонями назовні, звично усміхаючись по-зміїному, прохолодно і зловісно.
— Скажу тобі дещо. Можливо, ти й продаси його де-небудь. Але не думаю, що ти купиш диван у Людвига Баумана, — каже він. — Або чудовий кухоний ку-точок.
Менкс йде до бару, щоб спокійно випити. Згодом підходить Філ, і вони розмовляють. У барі зараз значно тихіше, залишилися тільки серйозні пияки, які говорять про гру. Філ — простий хлопець завбільшки з комору і дивиться завжди в очі. Він говорить про гру, і Менкс уважно слухає, сподіваючись почути якусь зачіпку, пов’язану з подальшим. Цьогоріч із «Доджерз» покінчено. Мертві й поховані. Відзавтра «Джаєнтс» грають у Світовій серії — уже сьогодні, каже Філ, поглянувши на годинник, бо вже за північ.
— Із ким вони грають у Серії?
— Із «Янкіз»[151], із ким ще?
— Усі з Нью-Йорка, інакше кажучи.
— Усеньюйоркська серія. І люди вже вишикувалися в черги за квитками. Чув по радіо. Стоятимуть усю ніч. Зі спальними мішками, отакої. Залюбки б і сам пішов.
— На всю ніч? — запитує Менкс.
— Люди зроблять будь-що, аби побачити цю серію через те, як «Джаєнтс» у неї ввійшли.
Менксу подобається, як це звучить. Люди зроблять будь-що. Він каже Філу, щоб той налив собі, знаючи, що той відмовиться, він завжди відмовляється, і Менкс почувається трохи по-зміїному, підхопив в Антуана.
Трохи човгаючи, він повертається до столу.
— Ти залишив брата стояти на холоді.
— Я знаю, — відповідає Антуан.
— Йому потрібна твоя машина лише на один вечір.
— Я роблю йому послугу. Бо та жінка, із якою в нього шашні, дволична.
— Хай він сам те з’ясує. Він молодий хлопець і шукає собі пригод.
— Слухай, ти ж не заздрісний. Дай-но я тобі щось поясню. Я — заздрісний. Коли я кажу заздрісний, то маю на увазі повне значення цього слова. Усі заздрять, — каже Антуан. — Слово лайна не варте, доки не даси його повне значення. Воно потребує означення. Як божевільна заздрість або заздрість, яка-заважає-бути-раціональним. Тож, коли кажу, що я — заздрісний, ти маєш уявити очні яблука, налиті кров’ю.
151
«Нью-Йорк Янкіз» (англ.