Він щось чує. Він уже ладен іти додому, тут більше немає куди йти, тільки додому, якщо, звісно, не знайти ще один бар, і він знає, що треба йти до метро і на безлюдній станції чекати на потяг, ще одне розчарування, стояти й чекати на довгій платформі десь із пів години, і з-за річки долинає гамір, здалеку, але чітко, так, як голоси лунають уночі над водою.
Він стає на підході до мосту і прислухається. Чоловічий спів, гамір багатьох голосів, деякі трохи відстають, буйні та нерівні, і він впізнає мотив.
Вони співають: «Скаче він на поні».
Вони співають: «У капелюх встромив пір’їну».
Вони співають: «Справжній макароні»[152].
І він чує, як сміх плине по річці, і нарешті розуміє. Бармен не помилявся. Філ і не казав, що люди стоятимуть у чергах біля «Поло Ґраундз». Він не називав стадіон. Помилився він, Менкс. Бо люди стоять у чергах біля «Янкі Стедіум»[153] просто по той бік річки. «Джаєнтс» грають проти «Янкіз» на «Янкі Стедіум», і голоси блукають навколо і, видається, шепочуть тільки йому одному.
Він чує, як уболівальники скандують: «Віллі, скажи “Гей”», і, звісно, вони вболівають за «Джаєнтс» і величають Віллі Мейса.
І він чує, як у відповідь уболівальники «Янкіз» заспівали, здається, ще довоєнну «Бий, Джо Ді Маджо»[154], яку крутили на радіо по всій країні, «ми хочем, щоб ти грав за нас», усюди розгардіяш і благодушність, його настрій покращується, він ляскає долонею по м’ячу, який випирає з кишені куртки, ідеально опуклий і твердий предмет, і це суттєво.
Він переходить через підвісний поворотний міст і спочатку чує їх на вулицях, а потім і бачить. Люди йдуть через громадський парк до стадіону, полями й стежками, вони спускаються з надземного потяга, чоловіки й хлопчаки нескінченними потоками оминають повороти на високих сходах, вони сміються і співають.
Він бачить прапорці, що майорять на даху стадіону, і банер Світової серії, що висить високо на зовнішній стіні. Він бачить вогнища на тротуарах, які розпалюють у 55-галонних діжках, і він дещо дурнувато розгублений через людську масу, яка цієї пізньої години прийшла придбати квитки. Щелепа йому трохи відвисла, а очі по-дурному широко розплющені. Він наближається до натовпу, почуваючи, як той його притягує, відчуваючи щире щастя перебувати серед них, вони несуть їжу і стільці, плетені стільці для пляжів, що легко складаються, за спинами в них спальні мішки, десяток хлопців з коледжу з коротким волоссям передають одне одному термоси, які парують, коли їх відкрутиш, а там міцна кава, щоб не спати та зігрітися.
Він бачить батьків із синами, які стоять і зігріваються біля вогнищ, незліченна людська маса, і поліція верхи на конях, що дихають парою, і він відчуває небувале піднесення, бажання бути серед них, і його затягує всередину, а в нього досі дещо відвисла щелепа, бо видовище величне, і вони співають-горлають войовничі пісні, сновигаючи вулицею в неймовірному настрої, усі ці бейсбольні вболівальники, що поступово рухаються в чергах за квитками о другій чи третій ранку, чи котра там нині година.
Годинник на руці Менкса зупинився шість тижнів тому. Він цьому обов’язково приділить увагу, коли його життя повернеться до звичного ритму.
Частина 4
Блюз вафліста
Літо 1974-го
1
То було літо на даху, де пили та їли, а ще там вклинився садок із кованим металевим столиком, який мав вигнуті ніжки-спори, поточені іржею, і, можливо, оті французькі троянди кольору «дівочий рум’янець», що здерлися димарем, або брукована плиткою довга тераса з берізками в мідних діжках, а вночі сміх десятьох присутніх, що лунав тихо і вишукано, плинучи над холодним супом до горішніх вікон, склепіння і водонапірних башт, або підобід нашвидкуруч, старий приятель, пляжні стільці та їжа з китайського ресторанчика, і який же на сонці масляний запах у квітучих ротиків.
То було літо Клари Сакс на даху. Вона знайшла приховане місто над прямокутниками спекотних вулиць. Іди і Стій. Десять мільйонів голів, що розгойдуються, проїжджаючи над межею припливу, яку утворювали шашечки таксі, кожен на своїй хвилі, і так, на вулицях рясно від химороді й людських віражів, але треба піднятися на дах, щоб чітко розгледіти все збережене в камені й міді. Вона дивилася на небо, загромаджене вентиляторами й антенами, де раптово виокремлювався примхливий і неусвідомлений порух. Янголи з крилами метеликів забилися під карниз на Блікер-стрит. Або загадка білої дощатої халупи на даху офісної будівлі. Або дивні голови у стилі ар-деко, ніби з острова Пасхи, встановлені в закутах вежі в середмісті. Вони її надихали, десятки таких витворів невідомих авторів із канатами мостів на відстані й небом, що час від часу гримає, бо такі вони — несправжні літні грози.
152
Рядки з «Янкі-дудл», американської жартівливої пісні, яку вважають одним із патріотичних гімнів країни. Перші версії пісні виникають ще до Семирічної війни (1756–1763). Макароні — франт, попередник денді, названий на честь примхливої італійської моди середини XVIII сторіччя.
153
«Янкі Стедіум» (англ.
154
Джо Ді Маджо (1914–1999) — легендарний американський бейсболіст, центр-філдер, який виступав за «Нью-Йорк Янкіз» (1936–1942, 1946–1951).