Вона носила довгі спідниці з оборками або джинсові спідниці з квітчастими подолами.
Вона стояла на даху фабричної будівлі, і майданчик на вечір був у їхньому повному розпорядженні, тож невеличка театральна трупа могла розпочати кампанію зі збору коштів, і пів сотні глядачів пили тепленьке вино з пластянок і казали: «Нам потрібен театр».
Вона стояла біля уступу і говорила з незнайомою жінкою, якоїсь миті зрозумівши, що будівля навпроти, доволі стара вежа з масивною серединою і мозаїчною верхівкою десь за десять кварталів у північній частині Мангеттена, це Фред-Френч-білдінґ[155].
Вона намагалася слухати жінку, але не могла зосередитися, бо ім’я засяяло в її мозку одним з тих глибоких непідробних спалахів, які відбуваються раз на сорок років.
Фред Ф. Френч. Вона мала розповісти Майлзові одну кумедну і чуднувату історію, їй хотілося віддатися тій історії повністю, витягти її, доробити та додати деталі. Про Рошель, схиблену на хлопцях, збудженого хлопчину на задньому сидінні, і, звісно, про неї. Про Клару Сакс, тоді ще без «ікс»[156], історія про те, як вона ходила і розмовляла, і яким справжнім було все, і якою справжньою була вона в тому, про що вже забула.
Із високих вікон свого лофту вона бачила розташовані під кутом сходи пожежних виходів, її основний вид, темні металеві конструкції, переплетені в заглибинах над вузькими провулками, і вона замислювалася, чи не зберігають ті лінії щось цікаве для неї.
Лофти, імовірно, небезпечні, думала вона, але не через пожежу — просторі приміщення з колонами, спогадами й величчю. Вона мала пильнувати, щоб не закралася «я». Вона мала питати себе, чи можна зробити правдивіше, якщо працювати десь на приземкуватій мансарді. Вона намагалася пристосувати свою роботу до фігури людини, навіть якщо та не була фігуративна. Вона була обережна з «я», героєм, висотою і розміром.
Таке воно — красномовство на даху. Захоплюйся, але не прагни перевершити.
Її донька була в місті, вони разом гуляли чавунним районом Сохо, обідали у Віллидж, трохи ходили по магазинах, але було важко. Із Терезою завжди важко, бо вона мала вигляд позбавленої й невибагливої дівчини, але все загалом скидалося на впертість — зайва вага, навмисно неприваблива, нібито кажучи всім: татко любить мене такою, яка я є, але мати — ні, мати вважає, що я можу бути кращою і розумнішою й можу познайомитися з кращими та розумнішими людьми.
Вона почула ті постріли і, звівши очі, побачила тент «Чінзано», зрозумівши, що то на річковому вітрі лопочуть торочки.
Терезі було двадцять п’ять, але на вигляд вона не мала ані віку, ані фігури, проте для Клари найважче далося сидіти в лофті, розмовляти або перечікувати мовчання і дивитися на те, як донька кладе їй цукор у чай, тоді як удома вона цукор не вживала.
— Ти маєш зайти до тата, — сказала Тереза.
Сказала ніби намагалася спровокувати; як осудження, що не має нічого спільного з подорожжю потягом до Бронксу.
— Кепська ідея. Повір мені.
— Не можу повірити, що ви живете в одному місті й отак жодного разу…
— Щиро кажучи, я могла б жити з ним на одній вулиці. Розумієш, неважливо, де жити. Тут нічого не набудеш, він це знає, і я теж.
Вона не каже, але Тереза теж знає.
— Чому це обов’язково має щось дати? Чому завжди має бути якась користь?
— Так багато років, Терезо. Який у тому сенс?
Ще одне мовчання під дзенькіт сервізу і гримання вантажівок на платформах по вулиці, вантажівок із зім’ятими металевими бортами, де немає назви компанії.
— Може, маєш цукрозамінник?
Клара дивиться з вікна на пожежні сходи, тили сірих будівель, милуючись лискучим сяйвом заліза, пліснявою іржею і цегляною лускою.
— Як він? — запитала вона.
— Що? Усе гаразд. Він не переїжджатиме в нову будівлю. Будинок, у якому мешкає, справляє кумедне враження.
Хай би де вони йшли, усюди бачили чорні мішки зі сміттям. Минав сьомий день страйку, повідомляли про кілька випадків насилля, а одного приватного сміттяра побили ледь не до смерті. Тереза нічого не говорила про гори непотребу, де-не-де по п’ятдесят мішків, бо вона мешкала у Вермонті, тож що їй казати? Але вона використовувала непотріб проти матері. Непотріб — ще одна форма звинувачення, вона передавалася між ними телепатично, сотня мішків в одному місці й такий по-літньому соковитий запах, що обгортає все тіло, тиснучи, як атмосферний фронт.
155
38-поверховий хмарочос у стилі ар-деко на розі 45-ї вулиці й П’ятої авеню, збудований 1927 року.