Їй подобалося зблякле блакитне світло фільму, присмерково-тунельне, яке ніби натякало на непевну реальність — насправді не зовсім непевну, бо повірити в те, що бачиш, нескладно, а може, підривну реальність, згубну і руйнівну, чудову тунельну блакить.
— Цей рот треба тлумачити як сатиру, — сказала Ейсі.
Хтось вдихає кокс за сценою чи в тунелях, люди сидять колом у кімнаті або сплять у літаку, відчуття того, що перебуваєш на межі часу, напіврозбірливі фрази, цигарка в роті, люди, що кліпають очима після сну, а ще їй сподобався побіжний звук, звук документального кіно, яке нібито облітає і відскакує від кахляних і шлакоблочних стін у роздягальнях і стадіонних тунелях.
Хтось каже:
— Завжди він мене знімає непривабливим.
І вона розуміє: так, його рот — виняткова сатира, він карикатурний, балакуча дупа із контркультурних коміксів шістдесятих, і всі наші глузування і насмішки й промимрені недоречення — усі здебільшого лунають із того самого отвору.
Ейсі сказала:
— Я бачила їх у Сан-Франциско, саме це турне, має бути, років зо два тому.
Телевізор летить із готельного балкону.
Інтерв’ю нерозбірливі й змазані, зміст найпростіших, сумлінно підготовлених запитань втрачається, обмірковується і знову втрачається, турне — низка незавершених зауважень, ось чоловік із жінкою трахаються в літаку, ось рот жує їжу, наліплений, але сам по собі, Мік на концерті то вповільнюється, то спалахує, як жіночий багаторот у де Кунінґа[159], що смокче мікрофон у руці.
Камери вихоплюють людей у тунелі. Вони сидять колом, двоє покотом сплять чи, може, у відключці або непомітно померли, нескінченна шумна нудьга турне — тунелі та злітні смуги.
Ейсі сказала:
— Я пішла на концерт і там зустріла охоронця, може, тут його побачу, чорношкірий хлопець у футболці з написом «Стоунз», ну, ти зрозуміла, «Безпека», тільки ще щось геть інше, але подібними рядками.
Кларі сподобалося тунельне блакитне світло й епізоди, де нічого не відбувалося, усі мали камери й знімали те, як нічого не відбувається, а звук губився в кахляній стелі.
Хтось каже:
— Ненавиджу цих засранців. Цих шельм-посередників.
І ще питає:
— А в якому ми штаті?
Бурмотіння двох торчків у ліжку, чоловіка і жінки, які скоса спостерігають за голкою, що увігналася в її передпліччя.
Знову кажуть:
— Як з’явилась ідея оце засняти?
Відповідають:
— Це не я придумав.
— О, Індіана.
— Просто так сталося.
У кімнаті стоїть Мік з відвислою щелепою. Рот щось белькоче, спльовує і лиже ріжок морозива. Ось концертні зйомки, желатинізовано-червоні, біолюмінісцентні тіла, за що ми й любимо рок, думає Клара, осяяний ззаду німб вищої смерті.
По телебаченню — екседрин, значно ефективніший, аніж звичайний аспірин.
— Тож він іде за мною, — розповідала Ейсі, — довгим тунелем і каже: «Шоколадко, зачекай, у мене тут те, що неодмінно хочу тобі показати. Гей, шоколадко». І я повертаюся, визнаю, розумієш, дійсно тупонула, він не витяг його, але поклав на нього руку.
У кімнаті два білі чоловіки, й один із них говорить з акцентом чорного:
— Познайомимо братів з їхньою культурною спадщиною.
І другий білий штрикає голкою в руку, а перший знову говорить, як чорний:
— Могила Невідомого торчка, Сто тридцять сьома вулиця і Ленокс-авеню, згори донизу, — каже він, — зроблена з використаних голок.
Хтось каже:
— У мене відберуть дитину, бо я була під кислотою.
— Де мій ключ?
Тунелі, злітні смуги та зблякле блакитне світло, а потім вихід на сцену, оглушливе біле сяйво і доісторичне ревіння.
— Ти йому відсмоктала?
— Ні. Просто сфотографувалася.
Кажуть:
— Приходить службовець і забирає в мене дитину.
Гола жінка пестить себе на ліжку в готельній кімнаті, тре піхву рукою, а потім її облизує. Ейсі перериває свою історію:
— Мммм.
У повітрі — монотонний рукоблудний еротикон.
І Клара думає: цікаво, що це єдина жінка, яка не здається дівчиною. Цікаво, думає вона, як так, що всі жінки у фільмі — то дівчата чи стали дівчатами. І чоловіки й жінки роблять те саме, травка, секс, фото, але чоловіки залишаються чоловіками, а жінки стають дівчатами, крім хіба отієї, що тре піхву, облизує руку і щось нечутно каже, бо концепція звуку в такому фільмі — загубити його десь у закутках кімнати.
— Мені начхати — це лише Сан-Дієґо.
Ейсі розповідає і водночас шукає на екрані чувака зі своєї історії.
— І я хотіла сказати щось, ну, ти розумієш, щоб вибити з його довбешки всі хтиві думки. Гей, шоколадко. Але ми були сам-на-сам у цьому величезному місці, що горлало і відлунювало, концерт ревів десь над нами, а він: «Шоколадко, шоколадко, шоколадко».
159
Віллєм де Кунінґ (1904–1977) — художник і скульптор, один із лідерів абстрактного експресіонізму.