— Концерт був оцей? — запитала Клара.
— Не знаю, чи саме оцей, але шоу те саме, як і місто й ті самі засранці-мільйонери, пришелепкуваті чахлики та їхні негри-охоронці.
То було літо на даху, повітря сповнювали герої, а запорошене небо роздирали спалахи блискавок. Довгасті боги, закріплені у вузьких закутах, і пара фараонів, що сиділи обабіч кондиціонера. Вона також полюбляла колони з русалками, які бачила на нижній П’ятій авеню, й усе те дивацтво, ті загадкові фігури з невідомих їй міфів, розташовані переважно в центрі: на верхівках старих банків, на парапетах і уступах — жерці в балахонах, що випиналися над вулицями, і чоловіки невизначеного фаху в шоломах, законодавці чи воїни, важко сказати.
Й однієї неділі на цьому даху, коли вулиці вимерли від спеки, знову з’явився той джентльмен, європеєць, із яким вона колись говорила, утупивши очі в незавершену будову Всесвітнього торгового центру.
Так, привіт, ми знову зустрілися.
І він розповів їй, що оті цікаві фігури, чий культовий вигляд і обличчя приховані під обтічними шоломами, називаються Титанами фінансів. І які ж вони доречно непохитні, нібито вимірюють наслідки Депресії на вулицях унизу — вона припускала, що будівлю звели саме тоді.
— Як на мене, звучить ніби якийсь таємний орден.
— Можливо, — сказав він. — Але, гадаю, банківська справа — то завжди таємниця.
Доволі вірогідно, зважаючи на увесь той гранітний і вапняковий огром довкола, а ще вежі-близнюки, які з’явилися пізніше, завішені металевим плетивом дзеркального скла й анадованого алюмінію, і в усіх офісах сьогодні жодної людської душі, окрім, може, підвалу, де папір прокручується крізь апарат для вироблення мікрофільмів, мільярд банкнот на секунду.
Його звали Карло Штрассер. Він мешкав на Парк-авеню і колекціонував витвори мистецтва з незграбною пристрастю аматора, за його словами, — квартира на Парк-авеню і старий фермерський будиночок поблизу Арлі, де він поринав у свої міркування.
І, звісно, вона запитала:
— Про що ти думаєш?
— Про гроші.
Вона розсміялася.
— Я іноді питаю себе, а що таке гроші, — сказала вона.
— Так, звісно, саме так. Ось питання. Я скажу тобі, що думаю. Усе стає дуже езотеричним. Усі хвилі й коди. Вищий розум. Подорожує зі швидкістю світла.
Він гарно одягався, був елегантний, розсудливий і мав гарні манери, тож вона у своїх джинсах і сандалях почувалася дещо непевно, хоча й дуже зручно. Чоловік підтримував її вподобання, тож насправді із ним було навдивовижу легко спілкуватися.
До них із затоки долинув звук туманних горнів, і вони замовкли та прислухалися, звук містив у собі щось подібне на формальне благоговіння, він котився і відбивався вузькими вуличками, зіштовхувався сам із собою, твір для органу, який заполонив усе повітря і змусив зірватися голубів із баштових годинників.
Він розпитував її про художників, і вона робила майже неймовірне: розтлумачувала, детально аналізувала, чого вона завжди уникала, навіть коли викладала. Вона слухала свої палкі пояснення й оновлені враження і розуміла, що сама від себе це приховувала.
— Якось Луїза сказала мені, Невельсон[160], що вона завжди бачила полотно або деревину білими, чистими і невинними, попри кількість мазків, кольорів і образів, головна її мета — повернути матеріал до первісного стану, величний і лячний процес.
Цей вислів ніяк не в’язався з роботами Клари, проте їй однаково подобалося його повторювати — їй подобалася ідея, що відому мисткиню лякало її покликання.
— У мене є невеличка робота Невельсон, — сказав він. — Малесенька, придбав її багато років тому, і тепер ти дала мені причину поглянути на неї інакше, і я радо це зроблю.
— Я навідувалася до неї в студію, і вона показувала мені чорну скульптуру, дерево, пофарбоване в чорний, і я висловилася про колір і матеріал, а вона подивилася на неї і сказала: «Але ж вона не чорна і не дерев’яна». Вона вважає, що реальність неглибока, слабка і швидкоплинна, а тут наші погляди дуже різняться.
Пізніше з’явився Майлз, і Карло Штрассер елегантно розчинився в групці з восьми-дев’яти гостей, що стояли навколо столу із сиром, фруктами й вином, бордо, схожим на левину кров, червоно-синіми сливами й синьо-чорними ночами, а грім гуркотів сухо і неприродно. Нарізаючи на чиїйсь кухні лимон, вона розуміла, що ніж зісковзне, вона поріжеться, і так усе і сталося.
160
Луїза Берлявська-Невельсон (1899–1988) — американська скульпторка-модерністка українського походження.