То була одна з тих мікросекунд, довгих і повільних, ядра яких наповнені інформацією, і вона знала, що це станеться, і далі нарізала, а потім це сталося, вона порізала палець і спостерігала, як кров проступила по ножовій лінії та нерівномірно стікає по суглобах пальців.
Вона спостерігала за людьми, що приймали сонячні ванни, вони робили це спокійно і надзвичайно впевнено, жінка плюхнулася на уступ із ковдрою, глечиком охолодженого чаю, дитячою склянкою з квітчастою аплікацією, книжкою в м’якій палітурці, назву якої Клара намагалася нишком видивитися, — вони робили це, нічим не доступаючись кам’яним уступам, пологому даху чи нерухомій просмоленій поверхні, вистава «А ось і я», а поруч порожня конструкція мийника вікон, яка ніби вимірює плити вежі. Вона бачила цегляний фасад, залитий кораловим світлом, наче охоплений полум’ям, і цегла, власне, відкрила своє їство так, як лише можна відкрити завдяки світлу — запечена глина такої найнасиченішої краси, аніж, здається, вона будь-коли помічала. І знову там літня пані у своєму плетеному кріслі з розкиданими недільними газетами, так знайомо і підбадьорливо — вона тримає під підборіддям рефлектор і жертовно підставила обличчя сонцю, і в розпалі літнього дня її майже грамофонна голівка ставала дедалі брунатнішою, як у мумії.
Вона спостерігає, як кров стікає з порізу, і зауважує на пальці зморшки та візерунки, а із сусідньої кімнати чує музику, це Джек, чоловік Естер, поставив одну зі своїх старих сорокоп’яток, і музика свінг-бенду виганяє гостей на дах.
Унизу повно сміття, складеного в однакові чорні пластикові пакети, і вона проминає великий насип, що вкриває пожежний гідрант і частково знак зупинки, і бачить, як усі мовчазно погодилися вдавати, що нічого немає.
Майлз Лайтман зайшов на вечерю на даху в передмісті дещо пізніше, тримаючи блок чорних цигарок, які вона курила, ширші за звичайні й екстра-м’які, що повільно тліють, і мішечок марихуани, яку називав «пих», бо цю назву він почув в одному гарлемському барі років двадцять тому.
Вони були на даху нової сорокаповерхової будівлі, яка маячила над водоймищем у парку, і вони стояли вже якийсь час, спостерігаючи за вечірніми бігунами. У бляклому світлі ліхтарів навколо водоймища їх бігало доволі багато, і Майлзу вони скидалися на юрму втікачів у японському фільмі жахів. Він мав слабкість до натовпів, які рятуються втечею. Він хотів зробити про них ілюстровану книжку. Він збирав кадри юрмищ із маловідомих фільмів — юрби азіатів, що біжать навтьоки, озираючись на щось жахливе.
Вони стояли на даху і дивилися через парк на силуети будівель, названих, як океанські лайнери. Бересфорд, Меджестік та Ельдорадо. Ансонія і Сан-Ремо.
Серед юрм утікачів обов’язково були мати з дитиною, жінка з великими грудьми й чоловік зі здійнятими руками, що захищається від невідомого небесного жахіття.
Майлз дивився, як люди бігали довкола водоймища, і його осяяло, як можна назвати сорокаповерховий будинок, що маячить над парком, такий високий і масивний, аж бо створював власну погоду, наприклад протяги, що майже збивали з ніг перехожих.
Вежі Ґодзілли — так мають її назвати, думав він.
Саме жінки зазвичай беруться за поновлення загублених кар’єр. Коли чуєш про повернення письменника або художника, якого любляче викопали з небуття, то зазвичай тому, що жінки виявили неабиякий інтерес, навіть якщо цей митець — чоловік. Зазвичай митець — жінка, але навіть коли чоловік — ми спеціалізуємося на забутих долях, казала Клара.
Вона саме розмовляла з Ейсі Ґрін. Звісно, Ейсі не треба було повертати. Вона молода, розумна і честолюбна, а ще цікава і приємно-відразлива та гралася в зіставлення як форму внутрішнього іронічного діалогу — засіб, який допомагав їй протистояти перспективі бути відомою.
Айсі зростала в Чикаґо, де її батьки працювали вчителями, і вона розпочала робити перші ескізи пером і тушшю, вест-індські колажі в найзаяложенішій манері, за її зізнанням, мала сексуальну пригоду з членом «Блекстоун Рейнджерз»[161], доволі значної вуличної банди, і зрештою спакувала сумку і поїхала до Лос-Анджелеса, де побралася з професором соціології та вступила до Кал Артс[162], розлучилася і знайшла свою карму як художниця.
Коли Клара вперше побачила її роботу, то всім розповідала, яка вона гарна, і цей поголос долетів до Ейсі на тихоокеанському узбережжі. Зрештою вона перенесла свої картини на схід. Тепер вона мешкала в готелі «Челсі» і мала студію на двох десь у Брукліні.
161
Англ.
162
Англ.