— А ти? — запитала вона.
— Я, я мала зробити кар’єру до того, як перейматися тим, що її втрачу. Було нелегко. Я відплачую і відплачую.
— А сім’я? — запитала Ейсі.
— Я зруйнувала сім’ю, так. Я йшла, я поверталася, на якийсь час забирала доньку. Їй було краще з батьком, зрозуміло, але мене гризота їла через оце окреме життя. Мені було дуже кепсько. Усім нам, звісно. Вона приїздила до мене на вихідних та в інші дні. Він привозив її на метро і лишав біля дверей, бо не хотів спіткатися з моїм поглядом.
— І щоб з ним тоді сталося?
— А потім він приходив і забирав її, і мені не можна було спускатися сходами до виходу. Я проводжала її до першого поверху. Я мешкала в розвалюсі далеченько від центру, і ми домовилися, що я проводжатиму її до першого поверху, а далі вона йде сама, бо інакше він може мене побачити. Що з ним тоді б сталося? Не знаю, щось катастрофічне.
— Але ви розмовляли по телефону?
— Ми розмовляли по телефону. Односкладово. Наче шпигуни, які передають одне одному кодовані повідомлення. Надзвичайно ненависний час. Але коли вона подорослішала, телефонні розмови урвалися. Ми з нею самі домовлялися. Альберт зник назавжди.
— А вона?
— Тереза мене не ненавидить. Бо справа гірша. Гадаю, вона ненавидить себе. Вона чомусь почувається частиною нашої невдачі. Облишмо цю розмову.
— Прогуляємося?
— Підемо через міст. Уже була там?
— Я тут уперше, пані. Забула?
Найкращий витвір Ейсі був із серії про «Блекстоун Рейнджерз». Чиказька зима, молодики у светрах з відлогами, похмурі й ліниво-небезпечні, згорблені перед заґратованими вікнами або сидять на поламаному дивані в снігу, і Клара думала, що ці картини цілком актуальні бодай через те, що герої здаються сфотографованими у відвертих позах або захоплені зненацька, іноді заглиблені у власні думки, а за їхніми спинами громадилося соціальне житло, або ось чоловік із заплющеними очима і в’язана шапочка, дута поліестерова куртка й автомат із вигнутим, як банан, магазином — і бачиш, як Ейсі вивертає фотографічну поверхню, змушуючи всю картину невимовно плинути на вигині патронної обойми.
Люди на даху, гості Естер, тікають від свінгу, що лунає з програвача у квартирі, а за ними й чоловік Естер, Джек, бо це така людина, яка миттєво розчиняється, якщо лишається на самоті бодай на двадцять секунд.
Їй подобається маленький храм на тому боці вулиці, де на фасаді останнього поверху був ряд вікон у нішах між канеліруваними[163] колонами: а хтось там взагалі мешкає?
Вона добре почувається. Вона, на диво, щаслива. Вона добре спить, не тринькає гроші та знову зустрічається з друзями.
— Що вона читає? — запитує хтось про жінку на уступі з дитячою склянкою і книжкою в м’якій палітурці.
— Звідси скидається на детективчик, — сказав Джек. — Історія морального розкладання. Отаке люди читають влітку.
Джек Маршалл — високий рум’яний чоловік, агент зі зв’язків із пресою на Бродвеї, який постійно балансував на межі життя і смерті. Усі знають таких хлопців. Вони димлять і п’ють, як ненормальні, ніколи не сплять, серце дає збої, вони викашлюють море слизу, й інтрига знайомства з ними, думала Клара, полягає в тому, чи можна вгадати, коли він плюхнеться обличчям у тарілку.
Вона забинтувала палець і чекала, коли прийде Майлз з її цигарками, бо він був надійнішим за неї. А поки вона взяла одну у Джека.
А люди на вулиці, коли Клара почне зауважувати, як люди розмовляють самі до себе, говорять уголос, так багато і так раптово, чи то погрожують, чи то просто проходять, жестикулюючи так, що вулиці знову набувають забутої середньовічної гущини, а це, імовірно, означає, що нам треба знову навчатися жити серед божевільних.
— Тобі бо-бо.
— Цілувати не дам, іди геть.
— Не хочу цілувати, хочу лизнути, — наполягав Джек.
— Чи мешкає там хтось, оце цікаво, через дорогу?
— У маленькому грецькому храмі? Гадаю, це офіс.
— Я б радо там попрацювала.
— Імпорт-експорт.
— Можу і те і те.
— Я так само. Але я хочу її лизнути, — сказав він.
В Ейсі овальне обличчя і високе чоло. А волосся ледь вловимого цинамонового відтінку. Якщо поглянеш на неї, коли вона сидить навпроти в автобусі, то позиратимеш потім на кожній зупинці, і це буде, ймовірно, через її рот. У неї щільний і тямущий рот — трохи викривлений, і тому скидається на глузливу посмішку, хоча її вигляд змінюється і повсякчас пом’якшується, роблячи з неї усмішку на мільйон, як цілком неочікувану новину.
— Мені не треба було кидати чоловіка заради можливості малювати, — розповідала вона Кларі. — Мені треба було його кинути, бо я більше не хотіла з ним бути.
163
Канелюра — вертикальний жолобок на пілястрі або колоні, а також горизонтальні жолобки на базі колони іонічного ордера.