— А в чому була проблема?
— Він чоловік, — відповіла Ейсі.
Клара на середині мосту зауважила, як молодша жінка слідкувала за людьми, велосипедистами й бігунами, у що одягнені і те, як вони спільно утворюють і представляють себе як певну особистість. У Чикаґо не так, казала Ейсі, там те, що коїться біля озера, — це геть не сором’язливий піт, там люди зриваються на біг, щоб струсити з себе офісну і робочу плівки, неприродну речовину покрову. А тут плівка — це те, у чому вони перебувають, пильнуючи крихкий небокрай, і, здається, вона, Ейсі, до цього готова.
— Отже, тепер ти тут. І, може, назавжди. Тож відчуття, що все починається знову, має бути вдвічі сильнішим.
— Імовірно, я розпочала все спочатку ще задовго до цього. Хоча про те загалом ніхто, крім мене, не знає.
— Хвилюєшся через наслідки?
— Розриву? Це мало статися. Я б переймалася, якби було навпаки.
— А що твій чоловік?
— А що він? — запитала Ейсі.
— Не знаю. Що він? Чи знає він, що в тебе є коханки серед жінок?
— Лесбійки його заводять. Я йому розповідала. Я казала: «Джеймсе, малий, я надішлю тобі кілька фоток у ліжку».
— Ти гангстер, — сказала Клара.
— Дівчина гангстера. Гангстерша. Так мене звали в Л. А. Зрозуміло, через картини з «Блекстоун». Негритянська група з середнього класу.
— Чудово. А мене називали Торбешниця.
Вони розсміялись і перейшли на сторону Брукліна, де Ейсі працювала на старому складі неподалік від під’їзду до мосту. Вона не хотіла показувати свою поточну роботу передчасно, тож вони просто оглянули місце. На стіні висів календар із Мерілін Монро, відомий ранній пін-ап «Міс Золоті мрії», кадр з оголеним тілом на криваво-червоному вельветиновому простирадлі, знятий з верхньої точки.
— Вона ж тут не випадково?
— Так, це те, на що я дивлюся, — відповіла Ейсі.
— І про що ти думаєш?
— Про те, що я намагаюся для себе зробити, потроху, помаленьку.
— Цікаво. Але я чула, що ти займаєшся геть іншим.
— О, справді? І що ти чула?
Тоді Клара махнула на дальню стіну, де на низькій полиці полотна стояли або були закріплені на мольбертах, деякі зі смужками декоративного картону, які вона зауважила раніше, — смужки, прикріплені до незавершених робіт, як кольорові підказки.
— Я чула, що ти працюєш над циклом про «Чорну пантеру»[164].
Плавно і довершено на обличчі Ейсі з’явилася презирлива посмішка.
— Справді? Знаєш що? Я теж таке чула.
Епоха художників мала відійти в минуле, думала Клара, а тут молода жінка малює із неймовірним запалом, чорна жінка великодушно малює чорних чоловіків, проте не гребує певною критичною точністю. Показна розв’язність бандитів, культура майже царственної пихи, але, звісно, з ознаками неприкрашеної загрози, й оце Ейсі й досліджувала з хірургічною точністю, деталізуючи, шукаючи сліди одинака, молодика, відокремленого від власної похмурої пози. Назад вони пішли через міст.
— Тебе і досі так називають? Торбешниця?
— Тепер зрідка, — відповіла Клара. — Тоді я була не одна. Ми збирали мотлох і зберігали його для мистецтва. Звучить шляхетніше, аніж воно було насправді. Просто такий собі спосіб подивитися на щось пильніше. Я і досі цим займаюся, але, певно, дещо глибше.
— Це не моє. Може, тому, що я не вірю в потребу контексту. Розумієш, про що я?
— Здається.
— Бо я й сама розумію лише до певної міри. Ти береш свій об’єкт із запорошеної неприбраної студії та вішаєш у музеї з білими стінами й класичними картинами, і він стає в цьому контексті переконливим експонатом, стає чимсь на кшталт аргументу. Але що це по суті? Скло зі старого фабричного вікна і мішковина. Він стає дуже, навіть не знаю, філософським.
Вони зійшли з моста, й Ейсі захотіла ще прогулятися, але Клара ледве тягла ноги. Вони роздивлялися старі вітрильні судна, пришвартовані неподалік від Саут-стрит. Вона намагалася розвіяти невелику образу, дрібне запізніле розчарування тим, як Ейсі легковажно і зневажливо висловилась про Кларину роботу. Спочатку вона забарилася з реакцією, а тепер намагалася притлумити її.
— Я була типовим дівчиськом, — сказала Ейсі. — Я завжди квапилася подорослішати. Тепер, гадаю, я така офіційно. Це місто схоже на годинник, що цокає над вухом. Лячно, але я готова.
Клару найбільше захоплювала саме уявна легкість підходу, те, як Ейсі повсякденно і чарівно кладе фарбу. Насичена ґрунтовка і прекрасна брунатна плоть, шкіра мазків будь-якого відтінку без назви, а ще багато сірого, сизого і димчасто-небесного, бо в Чикаго завжди зима, а бандити — частина свого району, блідої цегли і обмерзлих вікон, і в цьому вони можуть бути братами чоловікам з оливковою шкірою на тьмяних фресках якоїсь умбрійської церкви — Ейсі якраз і мала спокійний і понурий погляд художника чинквеченто.
164
Англ.