Вона розмовляла по телефону з Естер Віншип.
Естер вигукнула:
— Боже, чому?
— Бо так легше і швидше.
— Років тридцять не була в метро.
— Чудово. Хочу дивитися на тебе зверхньо.
Вони сіли на лінію Дайр-авеню. Потяг був увесь у графіті, всередині та ззовні, яка ж гнітюча халтура, подумала Клара. Їй не подобалася ідея теґати, тобто мітити потяги. Егоїстична романтика бідних хлопчаків, які розігрують фантазію показушної слави.
— Думала, тут буде нестерпно спекотно, — сказала Естер. — Думала, задихнуся у вагоні.
Ці слова вона прошепотіла похмуро, побоюючись, що її хтось почує і образиться. У метро слова містять особливий заряд, який більше ніде не мають.
— Це називається кондиціонер, — пошепки відповіла Клара.
— Я приголомшена.
Естер полюбляла вдавати, що вона тупенька і не в курсі — так їй у своїй системі координат було безпечніше.
Ще на двох зупинках до Бронксу в їхній вагон зайшли пасажири, а на зустрічній колії загальмував потяг до центру, і Клару штовхнули під ребра. Це Естер шпигнула її ліктем, щоб привернути увагу, бо той інший потяг був його, Місяшника, і кожен вагон розмальований балончиком згори донизу, ще й мав його ім’я і номер вулиці. І Клара мала визнати: хлопчина знає, як вразити. Пританцьовуючи, потяг підійшов до старої сіренької станції в розголосі дивовижних джунглів. Літери й цифри просто вибухали в очах, але були одним цілим, переплетені, перев’язані, лупаті мультяшні гуманоїди, закручені й розгорнуті одне з одного, запальні, аж кидає в піт, і пристрасні танцюристи — металево-сріблястий із синім, червоним розсипного феєрверка «вишнева бомба» і дещицею неоново-зеленого.
Естер процідила крізь міцно стиснуті зуби:
— Це він, це він, це він.
Так, то був його потяг, але ж вони так і не знайшли його самого. Вони шукали адресу, яку Естер здобула в одного репортера, що готував матеріал про графіті-райтерів. Місяшник не назвав тому своє справжнє ім’я і не сказав, де живе, — лише свій вік, шістнадцять. Адресу надав інший хлопчак, який стверджував, що він — член команди Місяшника, і дві жінки вирушили на пошуки, блукаючи між обвугленими будівлями, цілими кварталами, винищеними підпалом, а навіддалі деякі будівлі й досі горіли. Вони зупинилися і обдивилися. Із трьох-чотирьох будинків точився млявий дим. Жодних ознак пожежних машин або стривожених мешканців, що ховаються за барикадами. Лише кілька перехожих, які, здавалося, зайняті звичними справами. Вони мовчки спостерігали, і відстань було важко подолати. Їм не вдавалося визначити контекст. Це скидалося на кінохроніку локальної війни у віддаленій провінції, де генерали смажать печінки своїх супротивників і складають у пластикові мішки. Усю місцевість проймала лячна інакшість.
Нарешті Естер запитала:
— Саме тут ти колись жила?
— Ні. Я мешкала за милю звідси на північ.
— Усе одно я маю тебе ще більше поважати.
— Дякую, Естер. Але тоді тут було інакше.
— Усе одно я маю ставитися до тебе люб’язніше.
— Ти так і робиш, — відповіла Клара.
Вони знали, що вештатися тут, не визначившись, ідея кепська, тож коли зрештою дісталися 157-ї вулиці, шукаючи адресу юнака, то зрозуміли, що такого номера немає.
Вони зайшли запитати до декількох крамниць і пунктів обміну чеків.
Ті перепитували:
— Муся-що? Яка така Муся?
Вони питали:
— Який місячник? Тут таке не продається.
А жінки сказали:
— Ні, ні, ні, ні. Місяшник. Місяшник uno cinco siete[165].
Клара й Естер показували жестами розпилювання фарби з балончика і казали:
— Графіті, графіті.
Естер була в куртці-сафарі, неначе кореспондентка каналу, яка шукає бунтівників серед задимлених пагорбів, і хто ж її за це ганитиме.
— Ти сьогодні чимсь схожа на китаяночку, — сказав Майлз.
— Джейсон звав мене китайоза.
Вона вимовила це своїм змалілим голосом. Для себе вона мала вигляд і голос маленької. Люди більшали, а вона меншала, стаючи в певному сенсі невидимцем. Якби тут не було Майлза, цікаво, скільки б їй довелося чекати, доки її обслужать?
— Джейсон. Я знаю цього Джейсона?