Він брав участь у «Мішку» вже п’ять місяців і, зрозуміло, займався лише зброєю, але роботою полегшеного виду, переважно вивчаючи запобіжні механізми, уп’явшись очима в екран комп’ютера. Відчуття були непевні. Він хотів розробляти зброю, бути на вістрі цього процесу, він хотів індивідуальності, відчуття того, як заточується його силует, як ще краще він пізнає себе — йому хотілося таємного призначення на посаду в пустелі.
Операцію назвали «Мішок» через мішкового ховраха, що живе в тунелях, які несамовито риє під хвилястими дюнами.
Дюни, солончаки, білина, увесь білий світ морського дна, смужки білої імли на відстані, муміфіковане немовля віком у шість тисяч років, знайдене в печері поблизу Вайт-Сіті, так, а тут ще були тварини, які вибілилися за кілька ер, звичайна, колись рудувата, миша тепер, щоб уникнути хижацького ока, має забарвлення, яке збігається з гіпсовими наносами.
Вітер віяв із гір Орґан, розганяючись до п’ятдесяти миль за годину, переформовуючи дюни й надаючи небу дивного загрозливо-сірого відтінку, що скидався на збожеволілий білий.
І чоловіки, і жінки «Мішка», здебільшого чоловіки, здебільшого неодружені, лише з малою купкою сімейних і їхніми дітьми-альбіносами, як там жартували, — усі жили в бунгало, що стояли стіна до стіни на самій межі ракетного полігону, і слухали вітер, про який розповідали мудреці тубільних народів, вигадуючи метафори й філософію, а вітер наново формував гребні дюни, дуючи постійно, а іноді навіть декілька днів поспіль.
Ви працюєте зі звуковими хвилями? Ви вимірюєте наслідки ударної хвилі на літак-носій? Ви маєте справу з ядерним матеріалом і мрієте про дівчину десь там у Джорджії, що запхнула руку вам у штани на лісовій дорозі біля болота? Ви нетерпляче чекаєте на вогняну кулю, справжній випробувальний вибух — звісно, вони вже тепер заборонені, атмосферні вибухи, але вам так хочеться побачити бодай один велетенський ядерний удар, що, як колись у минулому, перетворить атол на пару.
Метт обідав у підземній їдальні з інженером-ядерником Еріком Демінґом, високим невгамовним чоловіком за тридцять, тобто на кілька років молодшим за нього.
Ерік горбився, й одяг надимався на його плечах. Він звично їв руками: не тільки картоплю фрі, а і салат, буряк, варений рис, кукурудзу — усе, що міг ухопити й донести до рота.
— Коли приїздить Джанет?
— Незабаром. Ми уточнюємо деталі, — сказав Метт.
— Ти нам її покажеш? Ми не бачили жінки із зовнішнього світу.
— Ти повсякчас буваєш в Аламоґордо[168].
— Теж мені зовнішній світ. Треба проїхати тисячу миль, щоб дістатися зовнішнього світу. Ти ж знаєш. У цьому штаті, Метті.
— Вона сюди не приїде.
— Зрозуміло, а ти знаєш, який відсоток людей у цьому штаті має секретний допуск? Хіба не тому ми це любимо?
— Ми зустрінемося десь західніше, а потім збираємося поподорожувати з наметом. Далеко, далеко, далеко. Якщо я її вмовлю. Не дуже вона охоча до такого, ця Джанет.
Ерік працював у лабораторії, куди Метт не мав доступу. Він працював із радіоактивною речовиною, що зберігалася в герметичній захисній камері. Він надягав захисні рукавички, а поверх них ще одні, які пристібалися до рукавів, одягав спеціальний кількашаровий одяг, обладнаний низкою плівкових дозиметрів і лічильників радіації, він працював з компонентами бомби — нейтронним активатором, детонаторами, субкритичними складниками, нищівним жаром усередині боєголовки.
Тепер він займався ще чимось, але Метт багато не знав. Ерік носив значок з літерою Q[169] із жовтими краями та поширював неймовірні чутки.
Інженери-ядерники полюбляли свою справу, хай і необов’язково підтримували застосування бомб, маючи стояк на масове знищення. Це — групка диваків. Вони побожно шанували внутрішню музику ядерних технологій. Метт уважно за ними спостерігав. Відвідував їхні вечірки й вивчав їхню мову. Вони ще випромінювали розжарені шістдесяті, готовність завзято віддатися якомусь пориву.
Вони вважали, що він закидає вудку, щоб перевестись і стати одним із них, носити кодований значок, доступ категорії Q, який відкриває останні ворота до тунелю, що веде до створення самої бомби.
168
Місто на південному заході США (округ Отеро, штат Нью-Мексико). За 60 миль від міста розташовується полігон Аламоґордо, де 16 липня 1945 року відбулося перше випробування ядерної зброї, яка мала назву «Трініті» (англ. «Трійця»). Тоді тестували плутонієву бомбу імплозивного типу «Ґаджет» (англ. «штучка») потужністю 21 кілотонна.