Але Метті потайки позирав на журнали про дозвілля, на спальні мішки й округлі намети, бо потрібен час, щоб втекти й усе обміркувати.
Він сумнівався, чи його роль слушна.
Якщо певний час їхати 70-м шосе, то поруч зі знаком ракетного полігону є зона, позначена на мапі білим кольором, — саме там стояли протестувальники, сім-вісім чоловіків і жінок, часом лише двоє-троє, і тримали транспарант, розтягнутий між дерев’яними держаками, «Третя світова починається тут», — персонал бази глузував із них або просто презирливо пхикав, можливо, лестив чи їм було шкода тих, хто його тримав, бо вигляд вони мали пошарпаний і непривабливий.
Метту подобалося за ними спостерігати. Якоюсь мірою він розраховував побачити їх. Для нього це ставало важливим — знати, що вони там, четверо, п’ятеро, шестеро, переважно жінки, і навіть, бувало, лише дві похмурі фігури чіплялися за держаки, не прохоплюючись ані словом і тільки вряди-годи змахуючи середнім пальцем, коли їх проминали військові машини або безбортові вантажівки із задрапованим устаткуванням чи цивільні робітники й будівельні бригади.
Білі плями на мапі приховували авіабазу, військову базу, ракетний полігон, широку смугу на північний захід, яка мала назву Хорнада дель Муерто[170], а між дюнами — солончаки, білі, як мапа, на аркуші й насправді, і ще там розкинулися кілька низеньких будівель, огороджених споруд з пропановими резервуарами для обслуговування підземної частини операції «Мішок», де якраз зароджувалась і розроблялася зброя.
Кінцеві строки виконання в них були дуже суворі. Вони завжди мали вкластись у крайній строк. Інженери часто скаржилися. Люди вони були надзвичайно чутливі, раціонально опанували себе і не мали схильності до моральної невизначеності та сентиментального дитячого лайна наслідків і туги. Вони розуміли затяті принципи конфлікту і не любили бюрократичний тиск згори.
Але строки вимагали. Повсякчас ті строки. Терміновість війни без війни.
Ерік запитав:
— Чув останню таємницю?
Вони саме гуляли за бунгало на заході сонця, самі серед піщаної рівнини, але Ерік усе одно озирався, бо всюди могли бути вуха, трохи комічно, звісно, а потім пробурмотів краєм рота так, що навіть спеціаліст із читання по губах, який вивчає плівки камер спостереження, визнав би свою безпорадність.
— Щойно спливла одна давня історія, — сказав він, — але то дуже непевні чутки.
— Що за давня історія?
— Про робітників на полігоні в Неваді за часів наземних випробувань.
— А що з ними?
— Ще й про людей, які мешкають за вітром. І назва в них така, що, між іншим, повністю визначає їхнє існування.
— Яка?
— Завітряни, — відповів Ерік.
Вони проминули низькі зарості лободи перед електричною огорожею.
— Так що з ними? — перепитав Метт.
— Ніхто не має знати. Таке здебільшого не приховують, але водночас.
— Що?
— Таємниця. Про неї не розповідають. Замовчують.
— Яка таємниця? — запитав Метт.
— Множинна мієлома. Відмова нирок. Або прокидаєшся вранці й бачиш, що став нижчим сантиметрів на вісім.
— Тобто через радіоактивні опади?
— Або якось тебе починає нудити, і ти блюєш щодня впродовж семи-восьми тижнів.
— Але ж це можна передбачити? Випадкові прорахунки. Небезпечна робота, згода?
Здається, Еріку сподобалося це зауваження. Ні, видавалося, що він чекав на нього й одразу збадьорився. Вони проминули величезну параболічну дюну, спека тут тиснула на плечі так, що саме повітря здавалося фізичною перешкодою.
— Невеличкі фермерські поселення, що розташовуються за вітром від полігону. Майже всі діти в перуках, — прошепотів Ерік.
— Після хімії?
— Ага. І час від часу народжується дитина без кінцівки або всяке таке. А здорова жінка миє голову, і все волосся лишається на її долонях. У неї таке густюще темне волосся, і за мить вона вже геть голомоза.
— Де це?
— Переважно в Південній Юті, як я чув, бо це за вітром. Але і в інших місцях теж. Аденокарцинома. Нариви й великі червоні чиряки, як у Старому Заповіті[171]. Величезні плями й висипи. Повні жмені вихарканої крові. Дивишся на долоні й бачиш кухоль іонізованої крові.
Вони йшли вздовж електричної огорожі повз застережний знак, на якому протестувальник або зрадник, що підступно проліз у «Мішок», намалював графіті.
— Думаєш, що ці байки правдиві?
— Ні, — відповів Ерік.
— Тоді навіщо ти їх поширюєш?
— Задля тонусу, звісно.
170
Ісп.