— Ти ж чув про оту школу неподалік? Уже не чутки, а факт. Я там був і бачив на власні очі. Початкова школа Або[174] і протирадіаційне сховище. Справжня споруда під землею.
— Як у нас.
— Ми не справжні, — заперечив Ерік. — Вони лише діти. Це звичайна школа. Вони досі мають шанс стати справжніми. Мене туди відправили, щоб я перед ними виступив.
— Як інженер-ядерник?
— Як яскравий молодий представник військово-промислового комплексу. Відволікав їх на перерві.
— І що ти їм розповідав?
— На межі міста є резервуар з водою. Зі свіжонамальованим яскравим написом «Чемпіони штату». І ряди чепурних будинків. Потім натрапляєш на школу, але не зовсім. Кілька споруд, схожих на трейлери, і кілька баскетбольних майданчиків, і зрештою зауважуєш вхід, відчиняєш сталеві двері, спускаєшся сходами вниз — там усе з бетону і сталі, освітлення таке трохи моторошне. Класні кімнати, спальні кімнати, консерви, морг. Жодної віконної пройми. Одна з особливостей. Бо вікон, звісно, немає взагалі. Але суть. У чому суть, Метті?
— Не знаю. Розкажи.
— Вони зробили це, щоб захистити дітей від радянських бомб чи від наших бомб і нашого радіоактивного осаду?
— Не знаю. І від тих, і від тих. Але що ж ти розповідав дітлахам?
— Торочив казна-що, — відповів Ерік. — Я маю на увазі, подумай лише. Я стою на північному краю великої пустелі в підземній кімнаті з фільтрувальною системою для радіоактивного пилу і повністю обладнаним моргом, а тут малюнки олівцем пришпилені до дошки, поросятки й корівки. До речі.
— Що?
— У мене в кімнаті є шахи. Зіграймо?
«Мішок» — одна із затишних тісних спільнот, що заміщує собою світ. Персоналізований і незмінно цікавий світ, бо ти й інші подібні його таким зробили, це світ, замкнений на собі та самоспіввіднесений, і ви все тут створили разом — і місце, і недоступну стороннім мову.
Джанет Урбаняк — дівчина Метта, дипломована медсестра. Час від часу їхні стосунки були серйозними, здебільшого серйозними, вони часто дратувалися, але завжди мали сильний зв’язок, наче пара, що за волею зірок приречена на зустрічі й суперечки.
Він телефонував Джанет, коли в неї були вихідні, і вона розповідала йому, куди їздила, що бачила і придбала, із ким і як довго, а він слухав, коментував і уточнював деталі.
Тепер вона працювала в травматології. Вона розповідала йому про тамтешні нічні зміни, але він майже нічого не казав їй про свою роботу, і вона, звісно, його розуміла і не наполягала.
Джанет двічі на тиждень телефонувала його матері, щоб дізнатися, як її справи, а потім дзвонила йому і доповідала, а потім уже сам Метт телефонував матері, щоб усе підтвердити, уточнював скарги й особливості болю, він любив усі ці дзвінки, і ті, коли телефонував сам, і ті, про які чув, — для нього це був ковток повітря поза «Мішком».
На позиченому джипі він проминув єдину протестувальницю, яка щосили намагалася втримати плакат на сухому поривчастому вітрі, що дув із рівнини. Він хотів зупинитись і поговорити. Допомогти, поспілкуватися. Він хотів висловити свою терпимість до її точки зору, дати переконати себе її аргументами, викласти чітко свої сильні доводи, а потім відвезти її до невиразної кімнати, де з вікна частково видно гори, туди, де вона мешкає на околиці якогось містечка, і зайнятися з нею ніжним, стогінливим і взаємно зручним сексом у її зім’ятому ліжку, однак, проїжджаючи, він лише трохи скинув швидкість.
Пізніше хтось йому розповів, що протестувальники живуть у розбитому шкільному автобусі в горах Сакраменто. І Метту це навіть сподобалося. Йому припала до душі думка, що люди кидають усе, намагаючись досягнути своєї мети. Він згадав, як сестра Едґар у шостому класі розповідала про святих у пустелі, святих стовпників, пустельників, і вона залізла на свій стіл і схрестила ноги за звичкою святого, що сидить у позі лотоса на колоні в Синаї, і зверталася до класу уривками латиною і давньоєврейською, і Метт пригадав, що йому сподобалося думати про зграю забутих Богом бурлак, привиди яких населяють полігони й пускові шахти Заходу.
Частково через це він насамперед сюди і приїхав. Заради питань і викликів. Заради пізнання себе, яке він міг здобути в тутешньому суворішому житті, щоб свідомо і добровільно встановити для себе певні обмеження.
А ти ж писав дипломну роботу про сонячну енергію? А робив контрольну про принцип «спускового гачка» під час розщеплення ядра? А ходиш до стоматолога кожні пів року для профілактики й полірування? А хіба ти не фізик, недоброзичливий до матері? Чи ти не системний інженер, який нишком мастурбує, доки дружина дивиться повторний показ «Молодят»? Чи аж так тобі кортить побачити випробувальний вибух на вежі з усіма спецефектами, із сонцем, що сходить навспак, із деревами, що кидають тіні в інший бік, видовище дематеріалізованого атому, конденсаційну хмару, що за долю секунди утворюється на диску ударної хвилі, начебто манірно розташувавшись у центрі, а потім уже наближається видима хвиля, і біблійний вітер, що несе полинові кущі, пісок, капелюхи, котів, автозапчастини, презервативи й отруйних змій, і те все проноситься повз у пустельному світанку?
174
Школа в містечку Артезія (Нью-Мексико), 1962 року повністю збудована під землею й обладнана як досконале сховище на випадок ядерної війни. Школу закрили 1995 року через великі витрати на утримання.