Ерік досі намагався розкрутити його на партію. Але Метт не хотів грати в шахи. Він не розповідав про те, що займався шахами. Для нього вони були давньою, темною і складною історією, назавжди замовчуваною. Історією шахового гомункула. Ніхто не знав про шахи. Трохи знала Джанет, але тільки вона, і більше ніхто, крім матері, брата і містера Бронзіні, тих, хто мав привід пам’ятати.
— Ти не бачиш суті, — сказав Ерік у джипі.
— Ти поширюєш плітки, у які навіть сам не віриш. Ось у чому суть, — відповів Метт.
— Вони мали перегородити автошляхи, бо хмара рухалася до заселених районів. Нейробластоми. Бета-опіки. Вівці з двома головами. Чи ціла отара здихає просто на пасовиську. Чи прокидаєшся вранці, а твої зуби випадають з ясен, без болю і без крові.
Два чи три зуби, скажімо. Наче їх легесенько виривають із ледь чутним піддатливим звуком, каже Ерік. І ти завертаєш їх у прохолодну вологу марлю і застрибуєш в автівку та їдеш до стоматолога, маючи певність, що він зможе їх вставити назад, бо хіба ж лікарі не роблять дивовижні речі з відтятими кінцівками. Чи він не вставить їх назад. Він надішле зуби до лабораторії в новому медичному центрі, де є найсучасніше обладнання, що може мимохідь дізнатися про тебе більше, аніж ти сам усвідомиш, навіть проживши тисячу років.
Але на першому червоному світлі ти дістаєш марлю з кишені й розгортаєш, щоб просто пересвідчитися, каже Ерік, а там нічого немає, лише маленька купка пилу, бо твої зуби повністю розсипалися. Ці тверді, міцні, надійні штуки, призначені кусати, гризти та шматувати м’ясо. Вони мільйон років залишаються в щелепах доісторичних людей, у їхніх черепах, які ми викопуємо і вивчаємо. Перетворилися на порох у кишені за шість довбаних хвилин.
Він телефонував Джанет і розповідав. Розповідав і слухав. Що коротшою була розмова, то краще він почувався. Він насолоджувався подробицями її дня, малоцікавими дещицями, які так вражали його самотнє кохання, що він вважав себе привілейованим свідком.
Часом вона розповідала про роботу, дуже пізнє чергування в травматології, й оповіді завжди були справдешні — тіла падають на щойно вимиту підлогу в коридорі, родичі затягують пораненого ножем або жертву передозу, дядько і мати вчепилися за голову і ноги, а купка малечі обабіч, по двоє на кожну руку.
Її опис скидається на полотна європейських майстрів, які зображували дива і війни.
Стійкість, виявлена за таких обставин, робила її прекрасною в його очах. Вона мініатюрна, невисока, як і він, але Джанет ще й тендітна, і йому подобалося уявляти, як вона в лікарняному халаті встромляє кулак у чиюсь грудну порожнину і виймає кулю або курячу кістку. Сором’язливість не приховувала її красномовного характеру і волі. Він усе бачив і чув. Вона безперервно йому це доводила.
Він вважав, що вони достобіса серйозні. Вони хотіли сім’ю й одне одного, проте періодично їм на заваді ставала складність самої справи: плани, можливості, міста, думки про шлюб, дітей і роботу, про те, як важко робити все правильно, і вони погоджувалися, домовлялися, сперечалися, вони планували й боролися.
Він дивився на фото, зроблені «Ландсатом»[175] з космосу рік чи два тому. Спектрозональне зображення на світлинах вказувало на ознаки ерозії ґрунту, геологічний розлом і сотню інших процесів і характерних ознак рельєфу. Вони показували деформації й зсуви, руйнівний вплив промисловості — мільярди біт інформації, перетворених на зображення.
Він бачив, як далекі датчики витягували із землі приховані значення. Як смуги та клаптики глянсуватого кольору, як комп’ютерний пурпуровий або роршахові пульси безіменних відтінків можуть вказувати на зміну температури води або куди загрожені грізлі кочують, шукаючи їжу і партнера. Він оглянув веретеноподібні берегові вали, які біліли, наче великогомілкова кістка. Він знайшов серед гірських зморшок растрові точки чималих міст, чорні озера високо серед кряжів та улоговини, утворені зсувом льодовиків.
175
Космічна програма, яка передбачала запуск однойменних супутників (усього їх було 8), щоб фотографувати Землю. 1974 року на орбіті працював перший супутник