Він каже:
— «Джаєнтс» виграють вимпел.
Чотири рази. Бранка повертається, підбирає торбинку з живицею і кидає нею об землю, тепер ідучи до роздягальні, паралельно схиливши плечі, іде, ніби мрець. Усюди падає папір. Расс знає, що йому треба заспокоїтись і дати мікрофону увібрати в себе звук дедалі більшої довколишньої божевільні. Але він не може не кричати, від нього лишився самий крик.
Він говорить:
— Боббі Томсон влучає в нижній ярус трибун на лівій частині поля.
Він каже:
— «Джаєнтс» виграють вимпел, і вони просто шаленіють.
Він говорить:
— Вони просто шаленіють.
Потім він просто кричить без слів, волання давноминулих днів — час фолку і гірських мелодій на WCKY[77] о пів на шосту ранку. Цей радісний крик просто таки виривається з нього — «гей-агов» чи «агов-гей», як вигукували у відповідь, чи щось геть інше — важко сказати, коли немає слів. І товариші Томсона по команді збираються біля «дому», а Томсон, грайливо підстрибуючи, оббігає бази по колу, хвицяючи ногами, — він тепер назавжди шибеник Боббі, непідвладний часу, і він так часто дихає, що не знає, чи здолає вмістити усе те повітря, що вливається в нього. Він бачить чоловіків, які безладною чергою чекають його біля «дому», щоб пестливо поколошматити, — його товариші по команді, у світі кращих приятелів не знайдеш, і на їхніх обличчях усе написано, вони приголомшені щастям, яке на них звалилося, і під бейсболками очі сяють.
Він рубанув подачу, вдарив м’яч зверху, і тепер у вухах дзвенить, а в руках і ногах замліло гуде. А за другою базою, руки в боки, стоїть Робінсон, пильнуючи, щоб Томсон торкнувся кожної бази. Хоробрий Джек зістарився просто на очах.
Лише подивіться, як крутиться Дюроше. Расс уперше замовкає, щоб уповні відчути на собі дію того галасу, що панує навкруги. Лео крутиться в тренерській зоні. Менеджер встає і крутиться, він крутиться, широко розвівши руки, — імовірно, то аскетичний захват, те, що роблять в анатолійських мечетях.
Люди показово фіксують час.
Едґар стоїть, схрестивши руки, позираючи на Ґлісона, який зігнувся навпіл. Навколо них падають сторінки журналу, номер досить таки грубий — проносні, антациди[78], гігієнічні серветки, мозолеві пластирі та засоби проти лупи. Джекі водянисто бухикає, голосно і грубо, хрипке гукання ссавця в біді. Потім вивергається фланелева речовина. Здавалося, наче він блює чиєюсь брунатно-сірою піжамою. Виділення, як кажуть на рекламному жаргоні, у формі рідини однорідної консистенції, і вони рясно вихлюпуються на міцні напівчеревики Френка, гарні фільдеперсові шкарпетки та м’яку вовну його твідових демісезонних штанів.
Зверху на клубній роздягальні годинник показує 3:58.
Расс знову наблизився до мікрофона. Він кричить:
— Я просто не можу в це повірити.
Він кричить:
— Я просто не можу в це повірити.
Він кричить:
— Я просто таки не можу в це повірити.
Вони спускаються і юрмляться біля поруччя. Вони спускаються з віддалених кінців цієї великої споруди із секторами-променями й ідуть проходами до поручнів.
Пафко вже там, де цей паперовий дощ його не дістає, і підтюпцем біжить до роздягальні. Але папір досі сиплеться. Якщо спочатку паперові хвилі були злегка ворожі та глузливі, а в середині втілювали уболівальницьку єдність, то остання навала має добродушність і самобутність. Вона лине звідусіль, квитки з пральні, поцуплені з офісу конверти, тут і розчавлені пачки цигарок, липкі обгортки з брикетиків морозива, сторінки із записників і кишенькових календариків, вони кидають вицвілі доларові купюри, подерті на шматки фото, гофровані паперові сповитки для кексиків, вони роздирають листи, які роками носили спресованими у своїх портмоне, усе, що лишилося від любовних інтрижок і коледжської приязні, тепер це щасливий непотріб, потайне вболівальницьке прагнення мати нескінченний зв’язок із подією завдяки кишеньковому сміттю, приватному мотлоху, яке несе в собі відбиток індивідуальності, — рулони туалетного паперу, розкручені у зворушливий серпантин.
Вони збираються за «домашньою» базою біля сітки, чіпляючись за її міцні вічка.
Расс досі кричить, він ще не викричався і вірить, що є речі, які варто повторювати.
А потім каже:
— Сильним драйвом Боббі Томсон відбиває в нижній ярус трибун на лівій частині поля, і стадіон шаленіє.
78
Антациди — група медичних препаратів, переважно лужних, що нейтралізують кислотність шлункового соку.