— Я завтра їду, — сказав Метт.
— Залиш куртку, коли поїдеш.
Метт носив таку м’яку і легку куртку з телячої шкіри, що дотик лишав на ній недовготривалий слід, й Ерік часто зазначав, що мріє її мати, попри різницю в їхніх розмірах.
— Думаю, я, либонь, візьму її з собою для не надто важких ділянок подорожі.
— Металевий присмак, за словами завітрян. Виходиш на ґанок, щоб узяти газету, яку закинув хлопець-поштар на велосипеді, і відчуваєш у повітрі щось схоже на металеві піщинки, неначе сіль із металевої стружки. Прийдеш сьогодні до нас на вечірку?
— Не хочу таке пропускати, — відповів Метт.
— Твоя дитина народжується з повністю білими очима. Жодних ознак зіниць або райдужної оболонки. Просто велике біле очне яблуко. Два, якщо пощастить.
Ерік підняв з дивана «Плейбой» і тримав боком, доки складена середина з дівчиною місяця розгорнулася на повний зріст.
Він запитав:
— Куди саме ви збираєтесь?
— Кудись подалі.
— Подалі від чого?
— Я й досі шукаю на мапах.
— Але все одно подалі від чого?
— Від того, де закінчуються асфальтовані дороги.
— Ти міський хлопчак, Метті.
— Я, певно, пошукаю щось у Південно-Західній Аризоні.
— Якщо помреш, я хочу твою куртку.
Коли ядерники влаштовують вечірку, не очікуй, що потрапиш у світ, який досконало знаєш. І події останньої гульні, здається, нашарувалися на весь пейзаж, коли Метті їхав на захід міжштаткою-10, проминаючи містечко Демінґ, прізвище Еріка, звісно, і долоня збігу була аж надто липка, обличчя, місця і провокативні зауваження — усе проносилося в його голові.
Він щось викурив і заціпенів на місці. Та не просто заціпенів. Зазвичай Метт такого не вживав, хіба що на вечірках, де це було на кшталт товариського ритуалу, коли затягуєшся з довжелезної люльки з глиняною чашею, напханою речовиною рослинного походження. Але те, що він хапнув учора, було чи то гашишем з гібридних сортів коноплі, чи то звичайною травою, присмаченою якимсь психотомиметичним засобом. І він не просто заціпенів. Хтось сидів проти нього і говорив просто йому в обличчя зі сміховинним кіноакцентом, вочевидь, вдаючи прусський, і язик йому плутався.
— Ніколи не треба недооцінювати бажання держави втілити свої масові фантазії.
Ерік, звісно. Та навіть якби Метт це розумів, він не міг зорієнтуватись у дотепному контексті необмежених розваг ядерників. Бо він не просто заціпенів, а ще й не міг чітко міркувати. Його оточили вороги. Навіть не вороги, а зв’язки, мережа речей і людей. Не зовсім людей, лише фігур — речей, фігур і рівнів знань, які він ніяк не міг осягнути.
Башання дершави.
Ніколи не треба нетооцінювати башання дершави.
Ерік дурнуватим голосом вів далі про проблемні лабораторії й мінімаксні рішення, усю ту криґшпільну[176] маячню, яку вони вивчали в магістратурі, теорію гри й види конфлікту, орел — я виграв, решка — ти програв, і Метт сидів причмелений і знерухомлений.
Він сидів, прикутий до стільця, із закутим розумом у полоні гравітації, усвідомлював причину свого стану, але не міг щось вигадати. Зігнутий під вагою кімнати, він відчував недовіру до будь-кого і будь-чого. Параноїдальну. Нарешті він зрозумів, що це таке, оце слово, яким перекидувалися і використовували в плітках, і він відчув, як навколо нього утворюються зв’язки з усіма предметами, силуетами у вигляді фігур і рівнів знань — хоча не зовсім знань, а прихованих намірів. Проте і не їх — певного глибшого значення, що існувало винятково для того, щоб він не знав, чим воно є.
Фтілити сфаї массофі фантасії.
Ерік досі говорив, перемішуючи питво пальцем, і вранці Метту, коли він їхав крізь Демінґ, спало на думку, що акцент взагалі-то був не прусський, а угорський. Ерік віддавав шану ядерникам-першопрохідцям, усім тим емігрантам із Центральної Європи, густобровим і сумнооким чоловікам у широких плісованих штанях. Вони приїхали займатися наукою в Нью-Мексико під час війни, розкидані на ночівлю трейлери й хатки, вони їли місцеві харчі, грали раз на тиждень у покер, щосуботи ходили танцювати кадриль і працювали над винаходом без назви, над бомбою, що змусить переглянути кордони людського сприйняття і жаху.
Він сидів на стільці, витріщившись на чийсь черевик.
Він знав, що не є частиною певного поверхового стану, на який люблять покликатися люди, коли кажуть, що відчувають параною. Його відчуття не вживане. Воно — яв, глиб і правь. Усі слова односкладові, тобто вже не до жартів. Відчуття дивно знайоме і палеолітне, з первісних часів, коли люди їли корінці, а їхній мозок пристосовувався до таких хижаків, як-от змії.
176