— Подивишся фільм і сама з’ясуєш. Я лише додам, що вже давно казали, що Ейзенштейн зняв фільм на таку потужну тему, що всі ці десятиріччя плівку приховували, бо вона на певному рівні стосується людей, які живуть у тіні, й уряд чи уряди, НДР і Країна Рад, дотепер забороняли фільм.
Фільм, імовірно, знімали в середині тридцятих, спорадично і таємно, під час гострої депресії самого Ейзенштейна. Натоді він нібито нічого не знімав, ще й колеги — радянські режисери — підбурювали його відмовитися від своїх теорій і химерних образів. Його називали ексцентриком у полоні міфічного, політично ненадійним, звинувачували в тому, що він цурається народу. Почали ширитися чутки, що його стратили.
Зайшла Естер Віншип, розмахуючи сумочкою, і сказала:
— Мені необов’язково дивитися фільм. Я вже його люблю. Концертна зала неймовірна. Я геть про неї забула. Майлзе, ти просто символ возз’єднання модів і рокерів[180].
— А де Джек? — запитала Клара.
— Де він може бути? Це від твоїх сорочки й краватки в мене паморочиться в голові?
— Дякую, Естер.
— Він цмулить чарочку за рогом, — сказала вона.
Саме неоднозначність наснажувала натовп. Байдуже, які твої сексуальні вподобання, ти тут, щоб насолодитися суперечностями. Подумайте про зв’язок між фільмом і кінотеатром, де його показують, — роботу славетного майстра світового кіно, яку демонструють перед снобами в супроводі «Рокетс»[181] і могутнього театрального органу «Вурлітцер». Але кінотеатр вражав своєю пропорційністю, від нього аж дух захоплювало, навіть попри всі його перебільшення і марнославство, оті кругляки полив’яної латуні на зовнішніх стінах, чудові вітрини біля квиткових кас і мельхіорові поручні на сходах у фоє, місце, що скидається на принишклий і затоплений ресторан океанського лайнера. І ще, можливо, фільм, який навряд чи забудеш, який увесь буде просякнутий манірністю, незалежно від того, якого рівня серйозності сягне кіно. Принаймні на це сподіваєшся. Хіба ж немає в «Івані Грозному», на тлі беззаперечно сильного монтажу, сцен таких комічно переобтяжених, що ти регочеш і затамовуєш подих майже одночасно?
— До цієї миті практично ніхто не бачив фільм, — сказав Майлз. — Його дивилися четверо з нашої групи та ще десь із півдесятка організаторів і директорів кінотеатрів, ото, мабуть, і всі з цього боку Залізної завіси.
Майлз досконало знав Ейзенштейна. Більше, ніж можна вважати здоровим інтересом. Він знав геть усі сцени з «Потьомкіна». Безжальний чіткий рух чорних чобіт. Білі мундири вояків. Мати кволо хапається за живіт. Задні колеса дитячого візка, що викочуються з кадру.
Проте є, здається, і те, чого нікому про фільм невідомо. Де його знімали. Як його знімали — режисер, вочевидь, не мав офіційної згоди. І чому фільм без звуку. Одна з теорій вказувала на Мексику. Чималий обсяг плівки, що він, як відомо, відзняв для своєї мексиканської епопеї, був, згідно з цією теорією, прикриттям ризикованої антиурядової авантюри, якось так.
— Насправді я не бачила жодної його картини, — сказала Естер. — Але, знаєте, якось ми зустрічалися.
Майлз повільно повернув голову і подивився на неї.
— Ти знала Ейзенштейна?
То був погляд повного переоцінювання.
— Коротка зустріч.
— Де?
— Тут. Звісно, я була дуже юною. Нью-Йорк. Щойно виповнилося двадцять, здається. Він позував для портрета, а мої батьки знали художника, тож я з ними пішла.
— Нам треба про це поговорити, — сказав Майлз.
— Боюся, що оце й усе. Він попросив мене, щоб я звала його Сергій.
— Що ще?
— Він пив багато молока. Казав, що це його сніданок.
— Що ще? — допитувався Майлз.
— Насправді він прийшов із молоком у пляшці. Я дала йому склянку, і він мені подякував.
— Що ще? — наполягав Майлз.
І ще ніхто не знав, звідки взялася назва. Ейзенштейн знав німецьку і, можливо, мав свої причини, щоб обрати заголовок цією мовою. Але, вірогідніше, фільм так назвали під час його тривалого спочинку в підземних сховищах Східного Берліна.
— Схожий на гнома, як я пригадую.
— Що ще?
— Величезна голова. Здається, дуже високе чоло. Молоко тоді продавали в пляшках, пам’ятаєш?
Це стало фільмом, який люди мали побачити. Довкола нього почалася справжня істерія, і квитки розмітали за астрономічними цінами, навіть з’явилися підробки, і люди посунули з Віньярду, Сосен і Кейпа[182], щоб вибити й собі місце.
Заради бога, звичайне кіно, до того ж німе, фільм, про який, імовірно, до недільної статті в «Таймз» люди й не чули. Проте саме таке поведінкове відхилення, виникнувши, переростає в марнотратну паніку.
181
Нью-Йоркський жіночий танцювальний колектив, заснований 1925 року, що поєднує традиції французького вар’єте й американського танцювального мюзиклу. Головний їхній майданчик — «Радіо-сіті».
182
Фешенебельні курортні місця в Новій Англії (північно-східний регіон у США, до якого входять шість штатів: Коннектикут, Мен, Массачусетс, Нью-Гемпшир, Род-Айленд і Вермонт). Мартас-Віньярд — острів за 6 км від мису Кейп-Код на південному сході штату Массачусетс. Собор Сосен — національна пам’ятка усім померлим на війні американським солдатам у містечку Ріндж (Нью-Гемпшир), комплекс просто неба, звідки відкривається мальовничий вид на ліси й гору Монаднок, оспівану американськими прозаїками. Собор — популярне місце проведення весіль і шлюбних церемоній.