— Цікаво, а ми досидимо до кінця? — запитала Естер. — Чи це один з тих випадків, коли маєш бути шанобливими, бо перед тобою відкривається щось величне, але кожен ладен першим вискочити на вулицю, щоб зловити таксі?
— Ти говориш про театр, — сказав Майлз. — А це кіно.
Перед ними виник чоловік Естер, Джек Маршалл, від якого тхнуло арахісом, і вони пройшли в залу.
Клара відразу її пригадала: таке несподівано знайоме відчуття м’якого материнського комфорту, нібито над нею зависла мати, заспокійливий куточок, вигнутий, неначе лоно, і ще те, як дуга авансцени вперлась у стелю, яка в найвищій точці була десь восьмиповерховою, і сидіння нижніх рядів, розташовані як спиці в колесах, хорові сходи, що пом’якшують стіни з боків, і надлишкова широчінь, яка робить припустимим те (і ти поблажливо до цього ставишся), що у вестибюлі стискає всіх до розміру дитини, змушує вертіти й підводити голову, і наново пізнане захоплення і здивування плине над натовпом, і це сьогодні ще не останнє подібне враження для глядачів.
Показ, як виявилося, мав темп і тему і почався десь за сценою з музики переслідування, піаніно видавало металеві звуки, що скидалися на регтайм, який супроводжував німе кіно. Потім у залі згасли вогні, і повільно піднялася величезна завіса з електроприводом, і всі побачили оркестр у повному складі. Глядачі зашаруділи. За якусь мить по тому, як музики заграли, увесь оркестр зарухався, граційно зісковзнувши на своїй платформі на самий край сцени. Напрочуд кумедно і дивно. У музиці тепер зазвучало тривожне очікування, серія зменшених акордів і, можливо, невідворотність чогось страшного — тим часом оркестр дістався краю і доволі ефектно опустився в яму, а потім повністю зник з очей, наче ліфт, що пішов униз з юрбою диваків у смокінгах, маневр певної фарсової бравади, зустрітий схвальними вигуками.
Зник, але залишився чутним. Тепер оркестр грав патріотичну музику, попурі зі знайомих маршів, де дріботів барабан і гули сузафони, і завіса наполовину спустилася, утворивши прапор із кольоровими зірками й смугами, і саме тоді, коли глядачі замислилися, що воно таке, на сцену вибігли «Рокетс», доволі ласа несподіванка — бо хіба ж хтось очікував на їхнє шоу під час показу?
Вони вийшли, салютуючи, у сірій уніформі військової академії Вест-Пойнт, тридцять шість жінок, відібрані, як взаємозамінні частини, за зростом, фігурою, расовою приналежністю і типом, у капелюхах із пір’ям і бахромою на грудях, а обличчя вимастили різдвяно-рожевим, тож не дивно, що на них були бондажні нашийники — вони салютували й високо та механічно злагоджено вимахували ногами, і Клара подумала, що то доволі непоганий виступ, й інші теж так вважали. Вони змикались у тісний стрій, відбиваючи чечітку в райдужних переливах, абсолютно симетрично і з вимуштруваною точністю, а потім розгортаючись віялом у калейдоскопічних спалахах, і вона адресувала запитання Майлзу далі по проходу, бо він сидів крайнім із четвірки:
— Звідки нам знати, що це справжні «Рокетс», а не трупа жінок-самозванок?
І видалося, що це чудернацьке зауваження обійшло всіх глядачів, бо малоймовірно, щоб справжні «Рокетс» носили нашийники та витанцьовували з таким імпульсивно-сексуальним ритмом? Насправді, вочевидь, це доволі вірогідно, бо вони так, вочевидь, повсякчас і роблять. Звідки така певність? Та якщо вони справжні «Рокетс», то ти бачиш три десятки жінок щільним кадетським строєм або жінок, виряджених як чоловіки, та не навпаки — та хай там як, але це подія з перехресним переодяганням.
Клара помітила, що завіса-прапор зникла. І коли камера на софітах показала танцюристок наживо, спроектувавши їх на задньому екрані, вона та інші зрозуміли, як може натовп знову переконфігуруватися і самоорганізуватися у скрупульозну геометрію, з її зашморгами й серпантинами. І це, звісно, кумедно, бо виступ проходив так бездоганно і серйозно, так у стилі тридцятих років через їхнє динамічне шикування, і хіба ж не тоді зняли сам фільм?
Танцюристки розсипалися по сцені й одним спритним рухом, схожим на те, як висмикують зброю із кобури, зірвали з себе штани, розпочавши завершальні запальні змахи, виблискуючи стрункими ніжками, чим викликали не одну хвилю оплесків. Потім вони порушили свій лад й утворили зірку, чітко зображену на екрані камерою, розміщеною над ними під високим кутом, і вогні рампи підсвітили їх знизу насиченим червоним. Вони маршували на місці, допоки оркестр не піднявся вище в оркестровій ямі і почав грати щось… російське, подумала Клара. Дуже дивно було таке бачити — червону зірку, символ політичної та мілітаристської миті, ніби сюди звалилася похмура печатка Радянського Союзу, у цю Концертну залу, хто б міг таке уявити — і відразу спадають на думку постановки до Великодня і фільми про Лессі[183].
183
Низка фільмів про пригоди розумного собаки породи коллі, знятих за мотивами творів Еріка Найта.