Смутний і невеселий спостерігав Ісмаель Муньєс за тим, як люди заходять у вагон. Рідкий заріст скупо вкривав його обличчя, і він читав губи та обличчя, сподіваючись укмітити схвальний відгук. Ти ба, а цей хлопчина запалює на лінії. Це був його найсвіжіший витвір, місцевий потяг, на якому він прямував на окраїну з Вашинґтон-Гайтс, і кожен вагон затеґаний — неонова свічка з підсвіткою і літерами, що перекривають одна одну, ще й з ефектом тривимірного зображення, дикий стиль, що робить з імені й вуличного номера своєрідну міську абетку, де кольори замикаються і кривавлять, а літери з’єднуються в шаленому джайві, усе стрибає і кричить — навіть патьоки невипадкові й намальовані надзвичайно майстерно, щоб зобразити спітнілі літери, які живуть і дихають, їдять і сплять, танцюють і грають на саксофоні.
Це не малюнок під вікном. Це «паяльник» на весь потяг з малюнками по вікнах, де кожна літера і цифра більша за людину.
Місяшник 157.
Ісмаелю шістнадцять — не дуже багато, але й не так мало, і він серйозно налаштований витрусити лайно з будь-якого художника в місцевому метро.
Ніхто не зможе скинути його з престолу.
Й ось він сидить тут у куртці кольору хакі, і його очі безупинно рухаються, чекаючи, доки хтось прохопиться чимось, що його надихне.
Він відчував, що стає відомим. У нього з’явилися наслідувачі, кілька мляводупих пацанів, які намагалися перевершити короля в його державі. Одного з них упіймав антивандальний загін, і за вироком йому довелося стирати графіті зі стін станцій сумішшю з помаранчевим соком, бо той містить кислоту, що виїдає фарбу.
Chulo[186] дістав своє за те, що замахнувся на мій стиль.
І він сидів тут — довгасте обличчя, нерівні зуби, голова, як у старигана, забита тривожними думками, — на кожній зупинці він пильно роздивлявся людей на платформах. Вони реагували на потяг, вони йойкали від здивування. Декого він шокував, бо вони бачили пекло на колесах, проте більшість очей виблискували схвально, а обличчя сяяли. Він вивчав пасажирів: як зачовгували у вагон, хтось із парасольками, інші приховували зброю, обгортки жувальної гумки й телефонні номери, зім’яті серветки й носовички, у які загорнуті ключі від дому, усе одним жмутком на їхніх мулатських тілах, бо саме в підземці змішуються раси.
Від цього йому здалося, що він невідомий герой лінії, який їздить найзатеґанішим потягом. Являючись в анімованому сяйві. Агов, це ж Місяшник серед нас.
Одного разу на платформі стояв чоловік, який скидався на чужоземця, і фотографував один із потягів, розмальованих Місяшником згори донизу, й Ісмаель підсунувся до відчинених дверей, щоб невідомим для чоловіка потрапити на світлину. Той фотографував витвір і райтера водночас, і гадки про це не маючи, на вигляд він був наче звідкілясь зі Швеції.
Уся суть теґа Місяшника — те, що літери й цифри розповідають історію задвіркового життя.
На площі Колумбус-Серкл він пересів на бродвейський потяг, бо мав справи на кінцевій. Він сів на потяг, який ізсередини й зовні за-бомбив 8сі[187], тринадцятирічний райтер, що несамовито ставив свої теґи на поліцейських машинах, катафалках, сміттєвозах, що приніс свої крилонові тьмяні кольори в тунелі й затеґав стіни та проходи, він залишав сліди на платформах, сходах, турнікетах і лавах, він би поставив свій теґ навіть на твоїй молодшій сестрі, якби мимохідь її побачив. Звісно, аж ніяк не король стилю, але легенда серед райтерів завдяки своїй енергії, бо показав свій теґ не одному мільйону, і як два тижні тому справжній смуток охопив Ісмаеля, коли він згадав чутки, знову похнюпившись і згорбившись, відчувши найглибший сум, схожий на солдатський: 8сі збив потяг, коли він ішов рейками під центральним Брукліном.
Люди сновигали вагоном, ковзали на сидіннях, дивилися на оголошення на моніторі над головами в кінці вагона, усе без найменшого поруху очима, який міг би вловити найчутливіший пристрій.
Якось й Ісмаель блукав по рейках, коли йому було шкода себе. Ті часи давно минули. Він відкривав евакуаційний люк на тротуарі, спускався в тунель і просто йшов собі на прогулянку, наодинці, тримаючи в полі зору третю контактну рейку і прислухаючись до звуку потягу, знайомлячись із тими, хто мешкає серед кабелів і вгорі у проходах, і саме там він побачив карлючки, розпилені з балончика, десь років п’ять тому, під Восьмою авеню. Птах жив. Графіті його зацікавило: хто ж поклопотався спуститися в тунель і накидати шедевр на стіні, і скільки ж років минуло відтоді, і хто такий той Птах, і чому він жив?