Крутим пагорбом вони вийшли на 242-гу вулицю.
— Де дощ? — запитав Ісмаель.
— Ніде нічого, — відповіли вони.
— По радіо казали, що дощ цілий день. Думаю, не будемо працювати ввечері. Десять до одного.
— Ніде нічого, — повторили вони. — Дві-три краплі.
Балончики з фарбою були в трьох спортивних сумках. У маниловій теці лежали ескізи Ісмаеля. У паперових пакетах усередині поліетиленового — персики й виноград. А ще французька мінералка «Пер’є» в гарненьких зелених пляшках, яку він любив пити під час роботи, що також цього дня принесло тихою хвилею краденого. Він намагався мати елітне за першої нагоди. Для балончиків були форсунки. Також вони мали відмички від вагонів, якщо йому заманеться працювати всередині, але він цим не займався.
Звісно, його команду складали перспективні хлопці. Топові райтери майбутнього. Вони цупили для майстра. Вони чатували, доки він малював. Вони складали руки навхрест, щоб тримати вагу його тіла, коли він хотів дотягтися до верхньої частини вагона.
Уздовж вулиці йшов паркан з металевої сітки, увінчаний стрічкою з лез. Команда затрималася біля західного краю паркану, де отруйний плющ приховував секцію з розрізаними вічками. Вони тримали паркан, доки Ісмаель проліз крізь дірку, перескочивши на прилеглий дах. Там був цілий ряд ангарів для обладнання з шедовою покрівлею. Вони дісталися останньої покрівлі й зісковзнули вниз водостічною трубою на дерев’яний настил на рівні залізничного полотна, що вже могли робити наосліп, і почали видивлятися потяг, придатний для теґання.
Вони наперед знали, що їм не надокучатимуть. Там безліч потягів і безліч райтерів. Місто неспроможне утримувати таку охорону, щоб уночі патрулювати всі депо і запасні шляхи.
Біля світлосигнальної колони вони помітили Римника, одного з найдавніших райтерів, чорного хлопця в куфі та білій тюбетейці, який під вікнами робив дивовижні, за визнанням самого Ісмаеля, розписи в дикому стилі — літери, прикрашені ліричними віршами й розпачливими висловлюваннями.
Вони церемоніально вшанували один одного витонченими й детальними рукостисканнями й формулюваннями, поговорили про те про се, а потім Римник описав, що на власні очі бачив, як за півтори милі звідси на південь шість його вагонів обмили кислотою у великому депо. Вагони прогнали під розбризкувачами, вмонтованими над полотном. Увесь його неоплачуваний труд — по два вагони за ранок у божевільних кольорах — змили за кілька хвилин. Забудь про помаранчевий сік, чуваче. Це новий убивця графіті, збочене хімічне лайно від ЦРУ.
Наче збиваєш із полиці світлину — і хтось помирає. Тільки цього разу на фото ти.
Саме так деякі райтери почуваються щодо своїх теґів.
На цьому запасному шляху було десяток колій. Ісмаель з командою пішли в дальній кінець, до останньої колії, звідки видно майданчик, на якому ірландці грали у свій футбол. Вони обрали плаский состав — старий потяг, на поверхні якого можна було фарбувати, вагони тут значно кращі за ті, ребристі, що з’являлися на ринку.
Команда виставила перед ним різні кольори, і він став до роботи. Він розпочав із жовтого марки «Рустолеум», який скидався на скажену канарку, а команда приєднувала різні форсунки до балончика, щоб він міг варіювати ширину і густину штрихів.
— Ми бачили Лурдес, — сказали вони йому.
Ісмаель жив із Лурдес, яка була десь на два роки старша за нього і, мабуть, тепер на десяток кілограмів огрядніша.
— А я вас питав, кого ви бачили?
— Вона каже, що хоче з тобою поговорити.
— Maricón[189], а хто питав? Я питаю?
Ісмаеля важко довести до сказу. Він не злий хлопець. Він має розсудливість старшого на районі, який грає в доміно під навісом, доки пожежні машини гуркотять на холостому ходу по вулиці, але якщо команда сподівається на можливість зробити заливку, щойно він задасть тон і кольори зблякнуть, то хай краще вивчають правила депо.
— Де моя «Пер’є», ну? Хочете працювати з Ісмаелем Муньєсом, подаєте йому «Пер’є» і забуваєте, що там хто кому передав.
Вони працювали всю ніч поспіль без зайвих розмов. Вони передавали йому балончики. Перед цим вони їх збовтували, і клацання аерозольної кульки було, по суті, єдиним звуком у депо, крім самого розпилювання, шипіння струменя фарби, що вкриває старі металеві боки потяга.
Чоловік, який підійшов і сказав:
— Вибач.
Місяшник 157. Додай цифри й буде тринадцять. Але це вулиця, на якій він живе, чи жив, він зараз мешкає в багатьох місцях, тож це, власне, частина його теґа, те, яким вони його знають, і лиха вдача — самоствердження, на яке можна розраховувати, як подумаєш про потяг, що з’являється з тунелю і виїжджає на поверхню — як подумаєш про свій теґ на найяскравішому світлі, який котиться по випалених пустирях, де ти народився і виріс.