Команда збовтувала балончики, і кулька цокотіла.
Він стояв у дверній проймі одного потяга і нахилився до сусіднього, щоб поставити свій тег над вікнами.
Він спускався сланцевими сходами, що кришилися під вагою його тіла, тримаючись рукою за іржаву трубу, тутешнє поруччя, і щодня відчував настрій тунелю. Інколи то був коксовий настрій, Ісмаель не вживав наркотики, чи настрій «спіду»[190], що мчить тунелем, хтось придбав і поділився, чи настрій психічної хвороби, доволі тут поширений. І завжди настрій сірого щура, бо тут їх безліч, вони бігають стадами-зграями і є невичерпним джерелом історій, показної хоробрості, того, як вони їдять тіла померлих у тунелях, а їх самих їсть щуролов, що живе на шостому рівні під Іранд-Сентрал, він убиває і з’їдає щура щотижня — їх називали «тунельні кролики».
Інакше кажучи, щоб перетворити на мурал увесь потяг, потрібна одна ніч і частина другої, це якщо не відволікатися на балаканину.
І настрій того, хто ти є, день у день у своїй голові, яким він ні з ким не ділився на вуличному рівні, і лягав спати вночі в братовому ліжку або в продуктовому підвалі якоїсь бакалії, де знали Ісмаеля Муньєса і давали йому затишний притулок, і чув, як двері дзень-дзеленькали, і бачив чоловіка зі шведського Стокгольму, який фотографував його витвір.
Йому подобалося заглядати в очі людей на платформі, бачити, як вони сприймають його роботу.
Його літери й цифри розповідали історію життя в багатоквартирці, добре й кепське, але переважно добре. Вертикалі в літері И могли означати наркодилерів, які охороняють довгу діагональну ничку пергамінної речовини, школярок на гірці на ігровому майданчику або двох гравців на піщаному пустирі з битою між ними.
Ніхто не зміг скинути його з трону. Він перевершив усіх художників у місті.
Вони витягнули й приготували десяток балончиків, усе за планом, він називав колір, і вони збовтували балончик, і кулька цокотіла.
— Де моя «Пер’є»? — запитував він.
Але треба стояти на платформі й бачити, як він наближається, бо ніколи не дізнатися, що відчуває райтер, коли потяг № 5 виїздить, ревучи, зі щурячих проходів і грюкотить із тунелю, роблячи стриб-скок на високих коліях, аж ось і він: Місяшник верхи на хмарі в самому осерді Бронксу, над усією випаленою і поіржавленою місцевістю, — і це говорить мистецтво із задвірків, від самого Птаха, і ти не можеш більше нас не бачити, не можеш не знати, хто ми, лиха слава про нас дісталася кожного, Момзо Топс, Римник і я — ми відомі, нам не соромно; і потяг торохкотить над засміченими вулицями повз мертвоокі вікна всіх тих порожніх багатоквартирок, у яких мешкають люди, навіть якщо ти їх не бачиш, але маєш бачити наші теґи, мультяшні фігури, життєрадісні й римовані вірші, це — мистецтво, що не може стояти на місці, воно заповзає крізь очні яблука і вдень, і вночі, мерехтливе невпинне мистецтво нетрів і сміттєзвалищ, що виблискує цими кольорами на твоєму обличчі, наче я — твоє кіно, мудак.
Вони продерлися крізь натовп із фоє і проходом спустилися до своїх місць, надвечірні сподівання натепер переважно розтанули, і вони похапцем усілися, суцільна зосередженість, саме коли розпочалася друга частина фільму.
Клара роззирнулася, шукаючи Майлза. Але Майлза ніде не було. Вочевидь, він відчував нетерплячість гостей і вирішив залишитися з кіноманами в приватній кабінці нагорі.
— А ми що тепер — нікчемні? — запитала Естер.
На екрані, здається, показують втечу. Постаті рухаються вгору напівкруглими тунелями крізь темну дощову ніч. Тривала сцена з силуетами й рідкісними великими кадрами, очі свердлять темряву.
Потім прожектор гойднувся над оркестровою ямою і зупинився на боковій завісі в північній стіні, забрався трохи вище сцени й на кілька метрів углиб. Здогадуєшся, що побачиш за пів секунди до того, як воно з’явиться, який же цілковитий підсилювач настрою. Завіса розійшлася, і підкова пульту останнього великого нью-йоркського театрального органу, могутнього «Вурлітцера», постала серед темної зали в обрамленні сяйва.
Органіст, кволий чоловічок із сивим волоссям, який, здається, через свою крихітність чародійно ширяв в алькові спиною до глядачів, натиснув на громову педаль саме тієї миті, коли постать на екрані відсахнулася, зіщулившись від небезпеки зверху, і залом прокотився регіт.