В’язні продовжували своє сходження, рухаючись похмурим ланцюжком.
Органіст зіграв серію моторошно знайомих нот. Щось таке, що знов і знов повертає до радіоприймача на нічному столику, до запахів у кухні, до того, як брижиться лінолеум біля холодильника. То був марш, бадьорий, ось потрібне слово, і він став іронічним контрапунктом до силуетів на передньому плані, постатей, що сходять з механічною узгодженістю, і Клара шкірою відчувала музику, її смак на язику, але не могла назвати мелодію чи згадати композитора.
Вона штовхнула Джека ліктем у руку.
— Що він грає?
— Прокоф’єва.
— Прокоф’єва. Звісно. Прокоф’єв писав музику для Ейзенштейна. Я це знала. Та що це за марш?
— Це з «Трьох апельсинів»[191], чи як там воно називається. Ти чула його тисячу разів.
— Так, звісно. Але чому я чула його тисячу разів?
— Бо це музична тема зі старого радіошоу. «До вашої уваги завдяки милу “Лава”». Пам’ятаєш мило «Лава»[192]?
— Так, так, звісно.
І Джек заспівав сакраментальним синхроном з органом:
— Ел-ла-ва-а-а-а. Ел-ла-ва-а-а-а.
— Звісно, так. Тепер мені цілком очевидно. Але я не пригадую програму, — визнала вона.
А Джек продовжував наспівувати, бо насолоджувався, як і інші глядачі, очі перебігали з екрана на пульт, розум заклинило на спогадах про радіо, у тих, хто застав ті часи, і десь за сценою, у десятці галерей, чималі органні труби видавали звуки — труби, повітряні камери, жалюзі та повітрогін повертають цю вінтажну мелодію з російської опери назад додому, у її минуле.
Джек облишив наспівувати, щоб налаштувати бардівський голос бувалого диктора, що відкриває шоу.
— «ФБР під час миру і війни», — дзвінко оголосив він.
Гарно, коли є друзі. Тепер Клара все пригадала. Сусідські дітлахи віддано слухали це шоу до кінця війни, і вона майже чула голос актора, який виконував роль агента ФБР.
Завіса закрила органіста саме тоді, коли визирнуло сонце, й Естер видихнула:
— Нарешті.
Так, фільм дістався поверхні — краєвиду, зненацька захопленого проникливим і надмірним світлом. Утікачі рухаються рівною місцевістю, найспотвореніші з них у відлогах, на відстані миготять вогні, а на обрії — стовпи диму і попелу.
Цікаво, чи знімав він ці сцени в Мексиці, чи, може, у Казахстані, куди пізніше під час війни їздив фільмувати «Івана Грозного».
Багато дальніх планів, небо і степ, якими у кадрі на передніх планах перемежовуються постаті, а їхні голови й тулуби витісняють краєвид, саме той формалістський надлишок, що призвів до проблем режисера з партійним апаратом.
Оркестр перебував у режимі невидимості, десь під ямою, граючи тихо з м’якими акцентами, які межували з сильним візуальним ефектом.
Роздивляєшся обличчя жертв, коли вони знімають відлоги. Циклопи. Чоловік із перекошеною щелепою. Чоловік-ящірка. Жінка з клаптем шкіри замість носа і рота.
Серія виразних повільних пасажів сповнює залу.
Глядачі заклякли. Тепер усе бачиш іншими очима. Якщо існує політика монтажу, то тут він особистіший: ані тем атомної радіації й безвідповідальної науки, ані державного терору — незалежний митець, дисциплінований і радянізований.
Ці деформовані обличчя, ці люди не мають національності й суворого історичного контексту. Метод миттєвої характеристики Ейзенштейна — «типаж» — видається тут навмисно самопародійним і розтрощеним. Бо зовнішні риси чоловіків і жінок нічого не повідомляють про їхній клас або соціальне призначення. Це люди, яких переслідують і змушують змінитися, така їхня типологія, вони — незручна таємниця навколишнього суспільства.
Тепер на екрані пошуковий загін: вершники нишпорять степом, їм вдається впіймати кількох утікачів, на них надягають кайдани й гонять зловісним строєм нога в ногу у виснажених безглуздих версіях сценічної рутини, і Клара бачить це ретроспективно, як те перейняли «Рокетс», проте це вже не кумедно, вони відкривають обличчя тим, хто ще у відлогах, і кадри починають залучати ритм, дальні й великі плани, краєвид і обличчя, хвилі гіпнотичного повторення, і музика передає якесь приречення, брутальну долю, яка відлунням басів і барабанів відкидає в минулі десятиріччя.
Клару зворушили краса і жорстокість сцен. Щоразу, коли грубо зривають відлогу, можна відчути характер, життя в очах, рельєфну суму пережитого, і розуміння, здається, мандрувало серед глядачів з одного ряду на інший загадковою телеметрією юрби. Чи, можливо, не дуже загадковою.
192
Мило «Лава» — один зі спонсорів (як і «Лакі Страйк») радіошоу «ФБР під час миру і війни», що тривало в 1944–1958 роках.