Це ж фільм про Нас і про Них, так?
Вони можуть сказати, хто вони, а ти змушений брехати. Вони контролюють мову, ти змушений імпровізувати й лицемірити. Вони встановили обмеження твоєму існуванню. Програмні елементи кемпу[193], хореографія і частина музики тепер скидаються на підступні випади проти панівної культури.
Намагаєшся уявити Ейзенштейна в андеґраундному середовищі бісексуального Берліна сорок п’ять років тому, у нього голова, як баня, дещо хирляві кінцівки та волосся стирчить клоунськими жмутками, чоловік із буржуазними поглядами й даром сублімації, й ось він у клубі «Кіт-Кат» або «Бау-Вау», у спекотних карбованих підвалах, немислимих для Москви, і він смакує голлівудські плітки з чоловіками в жіночому одязі.
«Я просто обожнюю Джуді Ґарленд»[194], — якось прохопився він.
Але ж ти не хочеш надто знатися на моднявому, авжеж? Він був генератором ідей і амбітних проектів, але не зрозуміло, чи мав він сексуальну рішучість на здійснення справжнього контакту з чоловіками або жінками.
Подивись на фігури на дальньому плані на низькій димчастій лінії рівнини.
Зрештою, усе, чого від тебе хоче Ейзенштейн, — це побачити суперечливість буття. Вдивляєшся в обличчя на екрані й бачиш скалічене прагнення, внутрішнє розділення людей і систем, і те, як сили зіштовхуються і зчіплюються, змушуючи звернути з площини, яка так тривало позначає річ.
Розумієш, що якийсь час оркестру не чути. Усі відлоги знято, члени експедиції тягнуться нескінченою злагодженою ходою в супроводі оскаженілих собак із хворими сльозавими очима. Потім знову лине та мелодія, ще раз, знайомий марш Прокоф’єва, не псевдогероїчний орган, а вже цілий оркестр, і тон геть інший, забудь про розважальну радіоремінісценцію, тепер це суцільна пильність і стримування, ФБР під час миру і війни, удень і вночі, твоя особиста білокомірцева когорта закону.
Марш тривав лише півтори хвилини, проте як же темно і сильно, яка ж приреченість лунала в перекатах духових інструментів, а потім зависла тривала тиша, білий екран і нарешті обличчя, яке перетворюється низкою мультиекспозиційних кадрів, втрачаючи зоб і нарости, пошрамоване око розплющується, і це надзвичайно сентиментально, так, але і чудово, епізод, що стався за межами самої дії, чітке і помітне бажання, яке безпосередньо з’єднує тебе з розумом фільму, і чоловік позбувається синців і рубців і, здається, стає молодшим і світлішим, доки врешті-решт обличчя не розчиняється в краєвиді.
Оркестр у ямі тепер, безсумнівно, грає Шостаковича, надзвичайно простору і небесну мелодію, що лірично кружляє, кружляє, наче птах над широкою рівниною.
Потім усе закінчується. Не закінчується, а просто завмирає. Краєвид із собаками на передньому плані й фігури на дальньому, згорблені на марші. Клара, як і всі, залишалася на своєму місці, вона відчула дивну втрату, як у дитинстві, коли виходиш із кінотеатру посеред білого дня, і на вулицях метушня, відразливий блиск, кожна поверхня насичена і різка, люди в крикливому одязі, який їм не пасує.
Показався Майлз, і вони пішли до бару, який порадив Джек. Джек знав усі бари в центрі, знав, де готують стейки й найкращі чизкейки, де можна скуштувати цибулинний суп, що змусить уявити, що ти в Ле-Алі[195], і він розповідав кумедні історії зі своєї молодості в театральному районі, рекламуючи вистави в різних кінцях вулиці, але Клара не слухала.
Фільм відпечатався в її голові дрібничками й візерунками. Вона відчувала, що одягнула фільм замість спідниці та блузки. Вона чула, як сміялася Естер, і здавалося, що хтось сміявся за три кімнати звідси. Майлз розповідав історію, яка вимагала її участі, але вона не могла зосередитися. Вона всміхалась і пила вино. Розмова точилася десь там, в іншому місці. Вона і досі бачила окремі вихоплені фрагменти. Вона бачила обличчя зі шрамами на тлі величного краєвиду. Сидячи в барі під стінами з білим неоновим сяйвом у бродвейську спеку, вона відчувала фільм навколо себе.
4
У містах ти обачно й тактовно конструюєш мову з тисячі дрібних натяків, і цей нюанс надає їй блиску начищеної бронзи. Потім їдеш у глушину і божеволієш, впадаєш у белькотливий стан, споживаєш грибні шапинки, через що вибухає мозок, і ти стаєш надприродно свідомим і настрашеним, перетворюючись на ацтекського птаха.
Метт Шей сидів у терміналі аеропорту в Тусоні і прислухався до оголошень, що відлунювали від стін.
Він думав про той параноїдальний епізод на вечірці ядерників минулого вечора. Він відчував, що перед ним побіжно промайнула страхітлива система зв’язків, у якій важко вирізнити одне від іншого, бляшанку супа і заміновану автівку, бо вони зроблені тими самими людьми в той самий спосіб і зрештою йдеться про те саме.
193
Кемп — специфічний витончений естетський смак, який часто пов’язують із гей-культурою. Для нього характерні театральність, культ штучності (неприродності), перебільшення аж до гротеску, вульгарність тощо.
194
Джуді Гарленд (1922–1969) — американська акторка і співачка, найвідоміша роль — Дороті в «Чарівнику країни Оз» (1939).