У його долоні пульсують випнуті шви на м’ячі.
Їхні погляди перетинаються між розколиханими тілами, випнутими обличчями та широкими спинами галасливих уболівальників. Довкола всі святкують. Але чоловік зловив його поглядом, і вони доволі довго дивляться один на одного понад натовпом і крізь нього; це Білл Вотерсон у заплямованій сорочці та з покошланим і пружним волоссям, що стирчить навсібіч, — добрий сусіда Білл вишкірився з ненавистю.
Мертві прийшли за живими. Мерці в саванах, цілі полчища мертвяків-вершників, і скелет, який грає на колісній лірі.
Едґар стоїть у проході, припасовуючи дві сусідні сторінки, дві половинки репродукції. Люди перелазять на сидіння і захрипло гукають у бік майданчика. Він стоїть, тримаючи сторінки перед обличчям. До того він не усвідомлював, що бачив лише пів зображення, аж поки спустилася ліва частина сторінки, на якій промайнула іржаво-рудувата земля і пара чоловіків-скелетів, які смикають за мотузку із дзвоном. Сторінка зачепилася за руку якоїсь жінки та, скрутившись, пройшлася по богобоязких грудях Едґара.
Томсон зараз у центрі поля й ухиляється від уболівальників, які навалою і плигом кидаються до нього. Вони стрибають йому врозріз, хочуть звалити його на землю і показати йому свої сімейні фото.
Едґар читає текстовий блок на другій підібраній сторінці. Це «Тріумф смерті»[81] — картина шістнадцятого століття фламандського майстра Пітера Брейґеля.
Зухвалий заголовок, як на Ґувера. Але, варто визнати, він заінтригований — ліва сторінка, певно, навіть краща за праву.
Він уважно розглядає двоколісний віз, повний черепів. Він стоїть у проході та дивиться на голого чоловіка, якого переслідують собаки. Він дивиться на зниділого пса, який обгризає дитину на руках у мертвої жінки. Ці довгі зниділі та виголоднілі гончаки, то пси війни, пекельні собаки, могильницькі гончаки, яких опосіли кліщі-паразити, собачі пухлини та собачий рак.
Шановний безмікробний Едґар, чоловік, який удома має систему фільтрування повітря, що випаровує часточки бруду, — він захоплюється болячками, ураженнями та гниттям тіл, поки його зв’язок із джерелом лишається винятково образотворчим.
На середньому плані він виявляє другу мертву жінку, яку загнуздав скелет. Поза беззаперечно вказує на секс. Та чи певен Едґар, що загнуздали саме жінку, а не чоловіка? Він стоїть у проході, і навколо всі радісно кричать, а він втупив очі в сторінки. У малюнку його вражає безпосередність. Так, мертві накидаються на живих. Але він починає помічати, що живі — то грішники. Картярі, хтиві закохані, він бачить короля в горностаєвому плащі, чиє багатство приховане у величезних діжках. Мерці прийшли, щоб спорожнити боклаги з вином, щоб під час частування подати панству череп на тарілі. Він бачить обжерливість, хтивість і жадібність.
Едґар таке любить. Едґар, Джедґар. Зізнайся — ти таке любиш. Від цього волосся на тілі дибки встає. Скелети з тонкими прутнями. Мерці б’ють у литаври. Мертвяк у волосяниці перерізає горлянку паломнику.
Барви м’яса з кров’ю та скупчені тіла — цілий реєстр жахливих способів померти. Він вдивляється в пломенисте небо далеко вглибині по той бік зораного поля і пагорбів на лівій сторінці: Смерть — десь удалині, Велике полум’я — у багатьох місцях, Жах — суцільний, ворони та круки безшумно ширяють, крук, який всівся на круп білої шкапини, чорно-біле назавжди, і він думає про самотню вежу на казахському випробувальному полігоні, вежу з бомбою, і він майже чує, як середньоазійськими степами дме вітер, там, де ворог живе в довгих пальтах і хутряних шапках, говорячи тією їхньою старою обтяженою мовою, літургійною і поважною. Яку таємну історію вони пишуть? Є таємниця самої бомби, а є таємниці, появу яких спричинила бомба, що про них навіть директор не може здогадуватися — чоловік, чиє усамітнене серце таїть усі мерзенні таємниці західного світу, — бо ці змови й каверзи лише допіру плетуться. Оце він знає: дух бомби закарбований не тільки в її фізиці частинок і променів, а й у тій нагоді для нових таємниць, які вона створює. Для кожного вибуху в атмосфері, для кожного позирку на оголені сили природи, того дивно обдертого очного яблука, що вибухає над пустелею, — для кожного з цього він нараховує сотню змов, що стають підпільними, множаться і снуються.
І що ж пов’язує Нас із Ними, чи багато зв’язаних ланок ми знайдемо в нейронному лабіринті? Ненавидіти ворога — цього недостатньо. Треба зрозуміти, як ви двоє так глибоко доповнюєте один одного, аж до цілковитої завершеності.