Довкола сновигали кішки, вони були всюди, спали на сонці або намагалися випросити, щоб їх погладили, бездомні створіння з вуличного пекла, кішки з гето, і вона відчувала тілом щось схоже на статичні розряди, коли бачила колони з мозаїкою із пляшкового скла, скалки викинутих дзеркал, божевільний кахляний візерунок і арку, яку він зробив над вхідними воротами з бляшанок безалкоголки «Канада Драй».
Вона відчувала статичні розряди, глибину духу, вона відчувала, як насолода стала майже безпорадною. Наче безпорадний сміх дівчинки, яка знесилено повисла на плечі найкращої подруги. Почуття її ослабили, тепер вона погано бачила і відчувала. Вона торкалась і притулялася. Вона дивилася вгору крізь опори найвищої вежі. Чоловіка обдарували прекрасною незалежністю, чи, імовірніше, він сам її виборов, а тепер вона забажала звідси піти. Довше лишатися не треба. Година — і так довго, і вона стояла біля виходу і дудніла, чекаючи на Майлза.
Того вечора вона близько години крутила телефонний диск, намагаючись відшукати Ейсі, будила людей, а потім причовгав Майлз, стягнувши черевики просто там, де стояв, двома швидким ривками.
Вона сказала:
— Дивись, у тебе шкарпетки кольору нашого килима. Мабуть, час їхати.
Він розповів їй про свій день, який минув біля басейну без води, якщо вже про нього казати, — там був чувак, який описав, як інсценував власне самогубство через утоплення, а потім зумів непомітно зникнути.
— У тебе язик без кісток, — сказала вона.
І тут Янкель, ізраїльтянин із пачкою грошей, каже: «Деякі люди інсценують власну смерть, а я інсценую життя».
Вона знову зателефонувала в Нью-Йорк і дізналася, що Ейсі кудись поїхала чи просто не бажала спілкуватися.
А Майлз мав бажання спілкуватися. Виснажений Майлз ледь тягнув ноги, проте його й досі не відпустило: розбурханий кофеїном і жвавим дорожнім рухом і чим він там ще надихався з того переліку облікових препаратів[210]. Три дні чогось там ще на задвірках справи. Вони були в найманій квартирі, і він мав рано прокинутися, щоб поїхати до Нормалу, і між його втомою і нервовими закінченнями, що іскрили, була порожнина, яку вони переконливо заповнили сексом. Вони кохалися, потім ще, потім розмовляли й знову кохалися. Збіса гарний час, принаймні для неї — вона не могла казати про його відчуття. Він був палким, дещо збудженим і зі своєю вродженою звичайною застудою, і коли говорив, то вмикався на поліфонічній площині, стрімко і розпачливо, а коли трахався, то ставав сильним і відчуженим — не відчуженим, але не вкорінюючись, як будь-який перетрах у тому сенсі, що немає нічого поза самим сексом, вони жили заради цих змахів, заради цього носового гудіння, і зрештою він заснув, а потім і вона, і вранці вони заледве встигли на свої рейси.
Згори — на що воно схоже? Неосяжні простори Заходу, низовина і гірське пасмо, і майже розпізнаєш вміст мінералів, глинистий сланець неродючих земель — безмірна і завзята краса, що злегка підкорює, бо не знаєш природної мови, назв нашарувань і гірських рубежів.
І батько зі своїм розвідником хопі, хопі чи навахо, — з його слайдами, зробленими «В’ю Мастером», на яких розвідник із пов’язкою на голові стоїть на краю каньйона. Сидить у кухні й переклацує слайди переносним пристроєм. Його вабили слайди величного Заходу. Він називав Захід величним, таким він був і є, поглянь на нього, його тривимірні слайди подорожнього верхи на мулі, що йде каньйонною стежкою вниз, або Каньйону Донів Оксамитової Мантії Сутінків, оце він і робив, його цілковито недосяжний Захід, і батько сидів у кухні, бо там було краще освітлення.
Вона не знала Захід і ніколи не пролітала над ним за такої ясної погоди. Вигляд він мав молодий і недоторканий, химерний світ, який ніколи не бачили, і звідси, згори, він не був нашим, занадто плинно новий і незнайомий — ми ще його не заселили.
Клара пригадала, хто вона така. Вона відсунулася від вікна, вона — скульптор, хоча не завжди сама в це вірила, митець — хоча іноді вона вірила тим, хто казав зворотне.
Вона подумала про свою роботу, скошений метр замазки й мотлоху, віршомазний дзенькіт, вона подумала про іржаву гниль і вату. Хотілося знову відчути спонуку працювати. Вона прагнула вибігти з аеропорту і спіймати таксі додому. Їй треба було відчути, як щось раптово починає відбуватися, те гідне довіри відчуття, та новітність, прилив життя в очах.
Вона телефонувала знайомим, розшукуючи Ейсі, і таки за кілька днів її знайшла, та вона, зла і п’яна, не бажала розмовляти. Але Клара її розговорила. Вона мала талант. Вона говорила так до Терези тисячу разів, до своєї доньки, яка вирішила бути нещасною.