Здійснюєш злочини в місті, а тебе висилають на північ подихати на повні груди та знайти сенс життя.
Я грав у баскетбол із членами вуличної банди «Альгамбрас», що називались, як кінотеатр у Гарлемі. Вони, за їхніми словами, відбували нігерський термін. Вони пройшли виправний будинок для юнаків і ще кілька подібних закладів, зрісши на абетці злочинів, і ми гупали м’ячем у цьому запилюженому спортзалі, відпрацьовуючи наслідки наших правопорушень.
Самі малолітки, усім і вісімнадцяти немає. Я відбував за злочин категорії Е, «убивство через необережність», змінене з обвинувачення в ненавмисному вбивстві другого ступеня, і ми довго грали на пів майданчика, зі шкури пнулися, дихаючи по-здоровому на повні груди, і, бувало, трохи билися.
Тут можна побитися з хлопцем і миттєво забути, залишивши все на майданчику або на рингу, бо в голові ти вже відшмагав себе неодноразово за те, що вчинив там, на вулиці, за той прояв люті, смутку або неймовірного відхилення, і, може, ти рано досяг зрілості в темі керування гнівом — як усе ж таки важливо бути перебірливим.
Потрапивши у виправний центр, я забажав, щоб усе мало сенс. Я охайно заправляв ліжко, вирівнював кути та добросовісно складав свій одяг у шафку.
Потрапивши у виправний центр, я тієї ж миті навернувся в систему. Я пішов у робочі бригади, які ремонтували дороги, і не шкодував себе, віддаючись завченим до автоматизму рухам, коли розбиваєш асфальт, витираючи мокрі очі й чхаючи в кущах амброзії.
Я вірив у сувору логіку виправлення. Щовечора я виконував навчальні завдання, у старому спортзалі гупав м’ячем об підлогу і об щит, біс із ним, із кепським початком, із кривавим початком, я був готовий до цього, вирівнюючи молотом тверді поверхні на сільській дорозі в сиропній імлі середлітнього дня, відчуваючи, як із мене повільно витікає мертва душа, осадовий залишок колишнього мене зникає у круговерті комах і пилку.
Восени пагорби міняли колір і набували такого ж значення у твоєму житті, як вірш із календаря, чотири рядки про пасмо пагорбів, які своєю англійською читає Роналд Колман[211].
У Стаатсбурзі я чув багато історій про «дужі», це одна з дев’яноста дев’яти назв героїну, але я нікому не розповів власну історію, як у мене тремтять коліна від одного виду голок і наркотиків.
У Стаатсбурзі була одна психологиня, яка хотіла, щоб я розповів про постріл. Вона гадала, що то шлях до мого спасіння. Я сказав їй: «Ні, подруго, облиш, поговорімо про погоду». Я не дав їй нічого, що можна було б використати в моїх інтересах.
Я не хотів, щоб зі мною сюсюкалися. Я тут відбував термін, від півтора до трьох років, й усе, що мені треба від системи, — це методичність і регулярність. Коли в кухні спалахнуло полум’я, я засмутився. Я сприйняв це близько до серця. Я не розумів, як кваліфікований персонал міг таке дозволити. Коли трійко хлопчаків виїхали за ворота, заховавшись у хлібній машині, забившись у будку сильверкапівської[212] вантажівки, п’ятнадцятирічки, молодші представники «Алейної гурби», як час від часу називали «Альгамбрас», я думав, що це щось надзвичайне, як його, недогляд, ганьба, — мене вразив рівень нехтування.
У спортзалі того дня ми грали на пів майданчика зі звичним для нас бойовим запалом, збиваючи того, хто кидав у кошик, і вистрибуючи під кільцем із випнутими ліктями, проте нам бракувало напруженості, і гра кілька разів завмирала, а учасники гомоніли про втечу. Вони відколювали дотепи та згиналися від сміху, але я думав, що глузувати треба з нас. Хіба ми чогось варті, якщо система, створена нас стримувати, постійно ламається?
Усю ту зиму я відкидав сніг і читав книжки. Друковані рядки, абеткові символи, змахи грабарки, коли я розчищав стежку, лінійне розташування слів на сторінці, змахи грабарки, зубріння текстів з підручників, прочитані романи, знайдені в бібліотечці словники, природа і форма книжок, рутинні змахи грабаркою в глибокому снігу — отак я почав формувати особистість.
Але до того, як випав сніг і земля затвердла, у нас відкрили поле для гольфу. Мініатюрний гольф, новинка. Чудовим і прозорим листопадовим днем у полі неподалік від столовки вивантажили обладнання. Фортеці та платформи з фанери. Доволі барахла для дев’яти лунок. Маленькі водяні колеса, мостики та інше. Із дивною недовірою я спостерігав, як воно все оформлювалося. Я почувався обдуреним і зрадженим. Я тут через серйозне звинувачення, убивство, як його не назви, знищене життя, хай який начепи бюрократичний ярлик, і саме тут мені й місце, під вартою на півночі штата, але люди, що запхали мене сюди, легковажно гралися з моїм розумом.
211
Роналд Колман (1891–1958) — народжений у Британії актор, який здобув славу в Голлівуді. Грав, зокрема, у фентезі «Загублений обрій». Отримав Оскар за роль у фільмі-нуарі «Подвійне життя» (1947).