У клубі «Трубадур», що в Західному Голлівуді, на сцену вийшов чоловік, викрутив мікрофон зі стійки й почав розмахувати над натовпом, благословляючи присутніх, і, можливо, ті відчували, що їм потрібне благословення, саме цього вечора, бо десь за шість годин до цього, о четвертій за тихоокеанським часом, до нації звернувся президент щодо питання державної безпеки найвищого рівня.
Чоловік оглянув публіку, ставши по-хіпстерськи вайлувато і погладжуючи підборіддя, він у темно-сірому костюмі європейського крою, природні плечі й напівлацкани, темна тонка в’язана краватка і левантійський вигляд нью-йоркця — так, то сумнозвісний злий і збочений комік Ленні Брюс[213], і вони чекали, щоб він розповів про те, що вони відчувають щодо виступу президента.
Бо росіяни розмістили на Кубі ракети. І похмура промова президента Кеннеді ще й досі утворювала посеред кімнати акустичний мур. Імовірність ядерного удару. Повномасштабний удар у відповідь. Такі резонансні й дбайливо підібрані терміни. Ця публіка звикла до іншого рівня страху. Безробітні актори й музиканти, сценаристи, які роблять чорновий варіант № 92, тут і агенти з екземою, квітучі повії-білявки з ідеальною фігурою та їхні огидні слимаки-сутенери. І Ленні з легкою усмішкою спостерігає за цією групкою, наче бачить їхню спільну душу наскрізь аж до липкої карамельної начинки. Завжди кілька освічених торчків. А ще часом кілька туристок з вуликом на голові, що помилково завітали сюди в супроводі чоловіків-крамарів. Також має бути актор із тріпаком, якого знають лише на ім’я, та інший, якого понизили до ролей у «мильних операх». І їм усім потрібен Ленні, бо він допоможе здійснити перехід до чогось цілковито глобального, що відбувається десь там зі стратегічними бомбардувальниками, які гуркотять над летовищем, і підводними човнами «Поларіс», які виходять в океан, наче занурення-занурення-занурення, діалог із будь-якого фільму про субмарини, і все це фактично стається, здаючись водночас надзвичайно нереальним, — «титани» й «атласи» готуються до удару.
Деякий час Ленні їх вивчає, даючи самій миті стати знаковою і провісною. Його подальші слова аж ніяк не очевидні, доки він їх не скаже впевненим тембром голосу, закусивши нижню губу:
— Добрий вечір, мої співвітчизники.
І щойно він це сказав, стало зрозуміло, що цих вступних слів було не уникнути, бо це, звісно, перший рядок промови президента, і люди помірно сміються, але Ленні придушує той сміх у зародку. Він не збирається вдавати із себе Кеннеді.
Він відхиляється назад, щоб подалі відмежуватися від рядка. Із натовпу куриться дим, зависаючи в проміні малого прожектора, і він змінює голос на власний із перекрученими голосними й високими носовими тонами.
— Я тямлю оце на одному рівні. Бути на краю. Це гон, чуваки. Можна розповідати що завгодно про життя на грані. Так, я знаю, ви курите якусь травку суботнім вечором. Тусуєтеся. А ще випадково проїжджаєте одного вечора повз Воттс і безупинно про це торочите. Аж волосся між ніг диба стає. Негри в поркпаях. Ні, так, у чому річ, дайте я скажу вам, що таке грань. Справжня грань — це не там, де обираєш жити, а там, куди тебе ставлять проти твоєї волі. Воно нескінченно глибше й електризує сильніше, ніж будь-що, чому можна присвятити своє життя. Знаєте, що це? Двадцять шість чуваків із Гарварду, які вирішують нашу долю.
Він обернувся до лаштунків і вказав на якусь тінь, коли над головами присутніх луснула бульбашка сміху.
— Затямте. Вони з університетських «обідніх клубів»[214] і таємних товариств. У них такі складні братерські рукостискання, треба аж три хвилини, щоб виконати всі рухи. Прогавиш один — і обісрався на все життя. Виходь із заміського клубу, забудь про фондовий опціон і корпоративи, дивись, як дружина потайки спивається і зникає в імлі. Маєш бути крутим, щоб лишатися в темі. Ці чоловіки носять спіднє з геометричними кресленнями, де зазначено маршрути евакуації, якщо почнуть літати ракети.
Ленні — привабливий хлопець із темним волоссям і напівприкритими повіками, він скидався на плутягу, який перейшов до глибших і ниціших схем. Його брови вигнуті космополітичною дугою, що, здається, виступає відкритим викликом його крутійській зовнішності — якщо ти такий тупий, що віриш у мій шахер-махер, то це твій клопіт, шельмо.
І він сказав:
— Лише уявіть… — І клацнув пальцями, випускаючи джина з пляшки. — Двадцять шість чуваків у костюмах Кларка Кента[215] готуються ввійти в розкішний бункер на глибині пів милі під Білим домом, і підрило-оформлювач востаннє звіряється зі списком. Дивіться, персикові стіни, вражає. Знайшли канделябр у маленькому абатстві біля Парижу. Ніякого калу зі «Статлер Гілтон»[216] у моєму бомбосховищі.
213
Ленні Брюс (1925–1966) — скандально відомий американський стендап-комік (входить у трійку найкращих разом із Річардом Прайором і Джорджем Карліном).
214
Або «харчовий клуб» (англ.