Та навіть глядачі, ознайомлені зі звичним скетом[217], вокальним апаратом з нескінченими змінами тону і модуляціями, удаваним перевтіленням, що дає волю прихованим словам і вивільняє суперечності й конфлікти, — навіть вони відчували легкий цілющий струс у голосі декоратора.
— Килими, фантастика, чистої води персидський рабський труд. Арочні вікна, добре, ми на дванадцятому поверсі під землею, але перед тканиною занавісок не встояти, тож просто стуліть пельку. Обідні столи, червоне дерево з плантацій, одинадцять пляшок засобу для меблів «Демон пледж». А в центрі композиції власний проект, вершина його кар’єри. Величезний насип крабового м’яса, викарбуваний у формі — їм це неодмінно сподобається, непереборно і зворушливо — так, оголених Кеннеді та Хрущова, які зчепилися в борні. У натуральну величину.
І Ленні з обертом впав на коліно, завмерши, щоб публіка сама доуявила образ.
— Гаразд, не можу просто стояти й милуватися. Вони прийдуть будь-якої миті. Президент, держсекретар, голови штабів, цей чувак, той чувак, чувак із секретним кодом для запуску ракет — єврей, привчений до туалету, випадково, тож там плутанини не буде. Нумо, хто ще? Той, хто відповідає за виделки й ложки, той, хто відповідає за чарки й келихи. За м’ятну гумку після вечері, нумо — що їм подати — моку чи чорну каву?
Він знов повторив початок, дотримуючись стилю і доречності рядка.
— Добрий вечір, мої співвітчизники.
Хвиля поновленого сподівання — можливо, вони хочуть, щоб він продовжував про президента, але він знову відмахнувся і стояв, мугикаючи щось перед претензійною публікою, трохи розгойдуючись, що, здавалося, передує наступній думці.
Потім він заверещав пронизливим фальцетом:
— Ми всі помремо!
Він аж зайшовся від сміху. Він зігнувся навпіл і, здається, використовував мікрофон як лічильник Ґейґера, вимахуючи ним над мостинами.
— Затямте, перед Джей-Еф-Кеєм стоїть той російський бикозавр і хоче змусити його опустити очі долу, ото стоять вони прутень до прутня, і Джек не знає, як із тим чуваком мати справу. Що він має казати? Я шпокнув більше дебютанток, аніж ти? Він же шахтар, той чувак, і босоніж пас фермерську худобу за кілька копійок. Відомо, що він пхав кулака в дупу свиноматці, щоб угноїти свою городину. Що Джек має йому сказати — секретарка подрочила мені в ліфті Білого дому? Той чувак сере і дверей не зачиняє під час державних урочистостей. Він займається сексом зі своїми трофеями з боулінгу.
У «Трубадурі» переважно сидять на складаних стільцях, і коли сміється багато народу, то тут пронизливо скреготять планки й шарніри. І публіка замислюється: чи така вже справжня та криза, якщо ми сидимо в клубі на бульварі Санта Моніки й гигикаємо?
— Ми всі помремо!
Ленні подобається постекзистенційний закрут цього рядка. У його запаморочливому вереску публіка чує, як зникає ідея унікальності й вільного вибору. Вона чує, як людську ізоляцію заступає масивне і безальтернативне знищення. Його найбільші прихильники регочуть найгучніше. Їхнє марнославство, вигодоване шанувальниками, задовольнили. Їх долучили до кремації Ленні. Усіх Ленні. Переслідуваного торчка. Антилицеміра. Сатирика, що длубається в носі. Ленні, хіпстера-стукача. Ленні, що знається на дупах, видивляючись дівчат у фоє готелів. Ленні, кару Господню.
— Позбавлені сили. Зрозумійте, оцим вони схожі на нас у нашому звичному стані. Вони розгортають періодичну кризу. Горизонтальну? Одна велика сила проти іншої. Чи, може, вертикальна, згори донизу? — Здається, тут він губить свою лінію аргументації. — США встановлює морську блокаду. Чудово, добре, круто. Чули-бо, що він сказав? — І Ленні вмикає басовитий голос голови держави: — Американський флот гарантовано зупинить будь-яке наступальне військове обладнання, що транспортується до Куби морем. — Він збив з лацкана уявну порошинку, сигналізуючи про незначну зміну. — Й оце сидить собі жінка десь у Сентрейлії[218] та слухає промову. Вона чує «максимальна небезпека». Вона чує «прірва загибелі». Вона працює на роздачі пиріжків з м’ясом у шкільній їдальні, приходить додому виснажена, вмикає телевізор, а там президент Сполучених Штатів каже: «Прірва загибелі». І вона сидить у білій уніформі з їдальні, скинувши черевики, і шкребе собі ступні. Її звуть Вітті. Вона думає, що хтось викупив права на шоу Лоуренса Велка[219], щоб цей ірландський католик-мільйонер міг говорити про прірву загибелі. Потім вона думає: гей, зажди, це ж назва фільму, так? Точно, це одна з тих крутих цинічних кримінальних драм у меланхолійних чорно-білих кольорах. Я бачила це разом із організацією «Матері з Центрального Канзасу з дітьми, що страждають на м’язову дистрофію». Промова триває, і Вітті намагається зауважити жахливе — і президент щось каже про «стрімке і надзвичайне нарощування». Радянські ракети на Кубі. Але вона думає, що він говорить про жир у її духовці. Ага, оте жирове нарощування починає мені набридати, чуваче. У неї є мийний засіб для духовки, яким вона охоче скористається. Діє на п’ятдесят два відсотки швидше за найсильнішу промислову кислоту. Вона намагається зосередитися на президентській промові, але всі його слова скидаються на рекламу репелента від комах або спрей для горла. І Вітті сидить собі — в Емпорії або Централії — а потім підводиться зі стільця й іде телефонувати своїй подрузі ДіЕнн. ДіЕнн — місцева кінокритикеса. Вона пише рецензії на фільми для «М’ясних пиріжків», щотижневого бюлетеня персоналу їдальні. І Вітті питає в слухавку: «А хто знімався в тому фільмі, про який президент говорить по телевізору?» А ДіЕнн у відповідь: «Питаєш мене про фільми? У таку годину?»
217
Скет (англ. scat singing) — вокальний джазовий стиль, коли під імпровізовану мелодію співають непослідовні й безглузді склади, наслідуючи звучання музичних інструментів.
218
Місто в Пенсильванії, де у травні 1962 року сталася велика підземна пожежа, коли п’ять пожежників-добровольців підпалили сміттєзвалище в закинутому шурфі відкритої шахти, а потім не до кінця затушили вогонь, і він поширився іншими шахтами.
219
Лоренс Велк (1903–1992) — американський музикант, акордеоніст і телеімпресаріо, який у 1951–1982 роках вів власне популярне телешоу.