Гвардійці надягли шоломи стандартного зразка і натягували протигази, а поліція біля вокзалу була в білих ребристих шоломах, схожих на захисні будівельні каски.
Роузі Мартін спостерігала, як вони наближалися, як місцеві поліціянти працювали парами, висмикуючи протестувальників і завантажуючи в безбортові машини.
Темношкірі в розхристаних сорочках озиралися, біжучи, і, можливо, жінка на ґанку чула, як у повітрі засмерділо горілим.
Протигази — громіздкі пристрої з опуклими окулярами й роздутими носовими відсіками. Гвардійці з комашиними очима входили в залите світлом прожекторів коло біля студмістечка коледжу для чорних. Маски мали ротові клапани й фільтрувальні коробки, які випиналися ліворуч, наче бляшанки з ананасами.
Один чоловік лежав, розкинувши руки й ноги, як орел, і його обшукували військові.
Чорного молодика в смугастій сорочці перетягували, як канат, двоє гвардійців, ухопившись за руку і ногу, а інший демонстрант учепився за другу ногу молодика, намагаючись затягнути його назад у натовп біля церкви Маунт-Кевелрі.
Хтось жбурнув пляшку, і жінка на ганку почула звук розбитого скла. Вона підвелась і спробувала розгледіти, що відбувається там, у темряві. Голоси, люди, що біжать, люди, що йдуть назустріч, а потім повертають назад.
— Зараз поясню, що я хочу сказати. Я кажу: взагалі нічим не варто перейматися, попри все побачене. Бо повсякчас, коли ви бачите білих і чорних разом, знайте, вони об’єдналися задля покращення. Так сказано в Конституції.
Ще одна пляшка розбилася.
І Роузі Мартін у вокзалі побачила, як із дверей витягнули жінку, долілиць і вперед головою.
Гвардійці вклинились у натовп біля церкви, тримаючи рушниці з багнетами перед грудьми, а з-за їхніх спин пішов газ.
У вокзалі коп почав лупцювати кийком людей по руках і ногах. Роузі спокійно спостерігала, рахуючи протестувальників на підлозі, чекаючи, доки коп добереться до неї.
Харизматичний промовець сказав:
— Вони пускають газ, а я говорю. Я буду говорити, доки дозволить моя горлянка. Темношкірі люди люблять вибалакатися, — сказав він.
Демонстранти поприсідали, вони розосередилися, дехто забіг до церкви, дехто побіг у протилежний бік, а інших гвардійці тягли по землі до забарикадованої вулиці.
У вокзалі копи витягли кийки й рухалися, нахилившись, серед протестувальників, які сиділи, згорбившись і закривши голови руками.
Газ розкочувався вулицею, випікаючи людям очні яблука, начебто висмоктуючи їх жаром. На вулиці бігло багато чоловіків і жінок. Газ накочувався, і вони блукали провулками, навпомацки шукаючи дорогу, їхні груди здавлювало, і вони задихалися від приступів кашлю, а деякі вирішували майже наосліп іти, човгаючи до церкви.
Роузі знала, що її заберуть до в’язниці на безбортовому сміттєвозі, а потім посадять у переповнену камеру і дадуть матрац, що смердить сечею, бо багато днів ходили такі чутки.
Темношкірі побігли неосвітленою вулицею, і чоловіки, що спиралися на машину, нарешті заворушилися. Чоловік із синіми підтяжками ввійшов у каркасний будинок, а чоловік у брилі сів у машину і підняв скло, а потім знову виліз, а інші зісковзнули з крил автівки й перейшли на ґанок, де жінка спостерігала за подіями.
Жінки хотіли тих самих умов у в’язниці, як і в чоловіків. Це була ясна і чітка вимога.
Гвардійці з комашиними головами зібралися довкола автопанцерника, досі стискаючи кольти 45-го калібру, і видивлялись у темних провулках студентів, які жбурляли каміння, або чоловіків з барів чи генделиків, і вони почули, як промовець сказав:
— Це питання сили волі. Їм начхати, бо вони сильні, а ми нічого не варті, але вільні.
Роузі на дупі потягли на вихід, крутонули бриджами по підлозі й там залишили. Вона укмітила загороджувальні бар’єри та службові машини, людей, які борсалися й билися, фотографів, що хлопали фотоспалахом, і подумала, що зачула перший присмак газу.
Люди, спотикаючись, бігли до церкви крізь ряди гвардійців.
Вона побачила одноногого чоловіка на милицях, уже знайому постать за її багатотижневі автобусні поїздки й марші вздовж кордонів штатів. Чоловіка саме били. Вона побачила, як худорлявого чоловіка вдарили кийком, три, чотири рази, перепочинок, а потім ударили знову, доки йому очі не закотилися.
Жінка на ґанку відчула, що смердить горілим, і зайшла в дім, а за нею й чоловіки. Пробігли молодики, студенти й демонстранти, а один із них зупинився, щоб кинути пляшку у зворотному напрямку.
Газ CS[225] викликає в людей запаморочення майже миттєво і пече тіло там, де шкіра волога.
225
Хлорбензальмалондинітрил — бойова отруйна речовина, сльозогінний газ, названий за першими літерами прізвищ винахідників Бена Корсона (