Роузі відчула газ, присмак газу ще до того, як його побачила. Військовий завалив на багажник чоловіка, заламавши руку, а інший військовий стояв поруч, тримаючи дробовики, власний і свого товариша, який заламав протестувальника.
Автопанцерник повільно рухався вулицею, і прожектори на його даху оберталися по колу.
Церква сповнювалася людьми, які намагалися втекти від газу, що котився провулками з Лінч-стрит у Джексоні (Міссісіпі) задушливим літнім вечором під акомпанемент радіо, і діти стояли біля вікон бідняцьких хатин, дивлячись на людей, що бігли крізь темряву.
Роузі теж побігла. Вона побачила, як коп методично б’є якогось чоловіка, три, чотири удари, а потім перепочинок, і вона побігла до них.
Газ сяяв загравою, і чоловіки в комашиних масках виходили з його хмари живими та яскравими.
Шістдесятирічний чоловік у білій сорочці та брилі, зачинивши всі віконця в машині, рушив небрукованою вулицею до свого будинку, відчуваючи газ і натягнувши капелюх на обличчя, і випадково буцнув у пилюці загублену кимось бляшанку.
Вона бачила, як коп лупцював чоловіка по голові й руках, три, чотири удари кийком, а потім перепочинок, і вона продерлася крізь бар’єри й побігла просто до них, швидко, прудко й нестримно.
Газ накочувався на вулиці, наче хвилі прибою, звужуючись у провулках і заповнюючи замкнені куточки.
Вона і гадки не мала, що робитиме за чотири секунди, коли добіжить.
Чарлз Вейнрайт розмовляв по телефону з клієнтом з Омахи, заспокоював, улещував, жартував, давав обіцянки, які не міг виконати. Певною мірою він почувався відстороненим від нагальних питань, а його очі приємно «пливли» через тривалий ланч з алкоголем.
Він чув свої слова:
— Двейне, навмання припускаю, що ми зможемо презентувати цю кампанію, говорячи про час, за чотири з половиною тижні. Щонайменше за чотири тижні. Ми щойно залучили до робочої групи нашого найкращого арт-директора. Три тижні, якщо небеса зглянуться. У Бога, між іншим, є квартира в Нью-Йорку, бо це кайфове місто. Серйозно, чувак — титулований арт-директор, і просто зараз він у своєму офісі робить ескізи.
Саме тієї миті арт-директор Паскуаліні встромив голову у двері.
— Що таке смерть? — запитав він.
Вейнрайт усміхнувся і знизав плечима.
— Спосіб, яким Природа каже тобі трохи вповільнитися.
Чарлі закинув голову на знак сміху, і Паскуаліні попрямував коридором далі, щоб переповісти жарт іншим керівникам робочих груп, колегам Чарлі, хлопцям із комірцями на застібках і хромованими усмішками — вони випивають коктейль «Ґібсон»[226] і кажуть «Дяки».
По факту Чарлі вважав, що жарт чудово пасує до того, що тут відбувається. Хіба ж не факт, що у вранішньому «Таймз» некрологи й колонку оголошень розміщено на суміжних сторінках?
Чарлз Вейнрайт був інспектором-консультантом робочих груп у «Пармелі Локгарт енд Кіоун», середнього розміру рекламній агенції, розташованій у Фред-Френч-білдінґ на П’ятій авеню в Нью-Йорку.
Останнім часом їх спіткало кілька невдач. І щоразу, коли замовник виходив за двері, у вкритих килимами коридорах зависала тиша. Люди чекали на візки з кавою, тримаючи аж надто яскраві чашки. Їхні жарти межували з сарказмом. Керівництво телефонувало за зачиненими дверима. Хлопці, що готували макет, сиділи у своєму булпені із вимкненим радіо і прикрученим світлом. Копірайтери йшли на тригодинний підобід і поверталися п’яні як ніч. Вони сиділи в кабінках, дивилися на нагадування, приколоті до пробкової дошки, і сушили собі голову, чому вони все розпродають, а почуваються запроданцями.
Іноді Чарлі був змушений звільняти людей. Якось він звільнив трьох за день, двох до обіду, одного після. Він звільнив високого чоловіка і низенького впродовж одного тижня. Наче звільнення Матта і Джеффа[227]. Він звільнив чоловіка, який одужав після серцевого нападу, і жінку, яка щойно померла. Він не знав, що Максін мертва, і йому довелося звільнити секретарку, винну в цій плутанині. Чарлі сказав у слухавку:
— Якщо ти захочеш зробити презентацію тут, я замовлю тобі столик у «Чотирьох сезонах», Двейне, і зможеш пофліртувати з моєю секретаркою-англійкою. Чи плентатися з ескізами до Омахи? Що за кайф так збавляти свій час — ні, справді, що ти робиш щонеділі, Двейне? Ходиш у парк подивитися на гармату?[228]
Останній рядок Чарлі запозичив із платівки Ленні Брюса, але подумав, що вказувати джерело необов’язково. Йому подобався Двейн Стермер, порядний, як на менеджера з реклами, хлопець. І замовник був доволі солідний — підрозділ хімічного гіганту, що виробляє добриво для газонів. Тутешні творчі мізки в агенції хотіли запустити кампанію «Бомбу — в клумбу». Невеличка гра слів, але факт лишається фактом, і якщо до складників цього добрива додати мазут і підпалити, то можуть виникнути доволі гучні проблеми.
227
Пара нерозлучних комічних персонажів з одного з перших успішних газетних коміксів. Високого і сухореброго Матта (постійного невдаху) і невисокого товстуна Джеффа створив американський карикатурист Бад Фішер у 1907–1908 роках для газети «Сан-Франциско Кронікл». Пізніше про двох веселих друзів відзняли понад 300 короткометражних мультфільмів.
228
Вочевидь, ідеться про фразу Ленні Брюса: «Ненавиджу маленькі містечка, бо, крім як на гармату в парку, там більше ні на що дивитися».