Расс продирається крізь інфілд і, витанцьовуючи, уже дещо назграбно біжить підтюпцем, почуваючись давнім і чужорідним, і він думає про бейсболістів своєї молодості, чоловіків з назвиськами простих селюків, за чиїми звершеннями він щодня слідкував у газетах, Еппа Ріксі[82], Год Еллер[83] і старий Айві Вінґо[84], і до обличчя йому пристає дурнувата посмішка, бо він — сорокаоднорічний чоловік з високою температурою, який біжить через усе бейсбольне поле, щоб поспілкуватися з ватагою спортсменів у самому спідньому.
Він каже людині, яка біжить поруч:
— Я не вірю, я й досі в це не вірю.
Рассу видно, як десь там, у самісінькому центрі, де розташована клубна роздягальня, займаються спалахи. Він чує різкий тріумфальний вигук, повертається і бачить, як п’яниця в дощовику заковзує на третю базу. Потім він усвідомлює, що поруч біжить Ал Едельштейн, його звукорежисер.
Ал кричить:
— Ти можеш у це повірити?
— Повірити? Ні, ніяк, — відповідає Расс.
Біжучи, вони тиснуть один одному руки.
Ал каже:
— Подивися на цих людей.
Він кричить і жестикулює, вимахуючи кубинською сигарою.
— Це не знати на що і схоже.
— Якщо ти не знаєш на що, то і я теж.
— Побережи голос, — каже Ал.
— Голос давно помер. І по сонячному промені потрапив на небеса.
— Одне тобі скажу напевно, старий друже. Сьогоднішній день ми ніколи не забудемо.
— Радий, що ти зі мною, друзяко.
Два бігуни знову тиснуть один одному руки. Тепер вони забігли далеко в аутфілді, і в Расса болять усі суглоби. Вікна роздягальні зблискують світлом одноразових фотоламп, які, хлопаючи, спалахують усередині.
У ложі на іншому боці поля Едґар криво насуває на голову капелюх. Темно-сірий гомбург, що підкреслює делікатно припорошені сріблом скроні.
Брейґеля він акуратно склав до кишені, візьме ці сторінки із собою додому для подальшого вивчення.
Тисячі вболівальників лишаються на трибунах, вони навіть не збираються розходитися і спостерігають за тими, що на полі, за безцільним виром і хаотичним рухом, за поодинокими постатями, які вихоплюються з натовпу. Едґар бачить, що хтось звисає зі стіни біля правої половини поля. Чоловікам, які падають з високих стін, подобається трохи так повисіти перед тим, як відпустити руки. Вони гупаються на землю, згинаються і повільно підводяться. Але Едґара якраз приваблює статичний драматизм завислого тіла і страх запізнілих вагань.
Ґлісон тепер звівся на рівні, такий увесь рожево-хиткий похмільний Джек, увесь такий рум’яний, прочунявся і знову на ходу, уже ладен вести своїх приятелів до виходу.
Він лається на Френка:
— Нічого особистого, друзяко, але мені цікаво, ти хоч розумієш, що засмердів увесь стадіон. До речі, про смердюків. Я чую, як ти смердиш, хоча поруч із нами Шор. Зазвичай, коли Шор поблизу, то сліпі на своїй стежці вистукують ціпком, щоб не наскочити на сміттєвий бак.
Шору здається це смішним. В очах запалюються вогники, а обличчя від усміху береться зморшками. Він любить отакі образи, глузи та кпини, стоїть і сяє, немов якийсь недоумок, випромінюючи любов. Це найвищий прояв почуттів, що певні чоловіки виказують один одному, — те нищівне зубоскальство, яке доводить їхню приязнь.
Ну а що Френк? Він каже:
— Це не мій сморід. Це твій сморід, друже. Просто так сталося, що він причепився саме до мене.
Тепер каже Ґлісон:
— Агов. Не думай, що ти мій перший друг, на якого я наблював. Блював я і на кращих за тебе. Вважай це за честь. Такі собі лестощі, які я виказую найближчим і найдорожчим. — Тут він махає цигаркою. — Але не думай, що я поїду з тобою в одному лімузині.
Із Едґаром позаду вони прямують до виходу-пандуса. Самохіть він обертається до поля і бачить, як ще одне тіло падає зі стіни, яке оточує поле, смугаста стрічка кінцівок, волосся і рукавів, якими той махає, мов крилами. Є дещо примарне в цій миті, від якої мороз пробирає і водночас збуджує, і його рука тягнеться до кишені, щоб торкнутися схованих там похмурих сторінок.
Натовп тепер швидко проріджується, і Коттер проминає останніх кінних поліціянтів біля 148-ї вулиці.
— Ану, Коттере, тепер по-чесному. Ти видер його з моєї руки. Типовий випадок схопив-утік. Але поміркуймо спокійно. Поговорімо відверто. Хочеш десять доларів у хрустких купюрах? У біса вигідна пропозиція. Дванадцять. Зможеш купити собі м’яч і до нього рукавичку.
— Це вам так здається.
— Гаразд, дам скільки треба. Знайдімо крамницю і зайдемо. Рукавичку філдера[85] і бейсбольний м’яч. Тут десь поблизу є крамниця спорттоварів? Хай йому чорт, ми виграли гру нашого життя. Чим не привід відсвяткувати?
82
Еппа «Єфта» Ріксі-мол. (1891–1963) — пітчер-шульга, який грав за «Філадельфія Філліз» (1912–1913, 1919-1920) і «Цинциннаті Редз» (1921–1933).
84
Айві Вінґо (1890–1941) — кетчер і менеджер, який грав за «Сент-Луїс Кардіналз» (1911–1914) і «Цинциннаті Редз» (1915–1926, 1929).