— Сніг на плацу.
— Так, я знаю.
— Позасипало лавки.
— Так, — відповів він.
— І я оце зрозумів, глянувши з вікна, що йшов по лаві.
— Так. Сідай, Шею, розкажи, як твої справи. Розвиток молодої людини. Така назва цього заняття.
— Я позичив пару черевиків.
Відповідь йому сподобалася.
— Твій розмір?
— Ні.
Ця відповідь сподобалася йому ще більше. Коли він зрідка запитував, про що я думаю і що в мене на душі, і чув мої завжди прагматичні відповіді, то він, здавалося, думав, що то просто вигадка, приземлена відповідь через певний мужній інстинкт, тоді як насправді я просто щоразу губився, намагаючись підібрати потрібні слова.
— Що читаєш?
Я назвав список.
— Ти розумієш, про що ці книжки?
— Ні, — відповів я.
Він знову всміхнувся. Гадаю, обдаровані діти йому вже набридли. Він напрацювався з хлопцями, які випереджають програму, і тепер хотів поспілкуватися з іншим різновидом невдах, тими, хто створює клопіт для себе й інших.
— Можливо, щось і розумію. А що ні, те запам’ятовую.
Його лікоть лежав на столі, і він зіперся головою на долоню. Цього разу усмішки не було.
— Ми тут не для цього, так?
— Я вчуся як божевільний, отче.
— Але не можеш запам’ятати думки так, як закінчення латинських дієслів.
У нього чисті й маленькі руки без старечих плям. Дехто з єзуїтів носив фланелеві сорочки й теплі светри, але на отця Паулуса не впливали ані клімат, ані географія, ані відчуття особливої свободи у Вояджері[240]. Він ходив у чорному костюмі з колораткою, що викликало в мене повагу і заспокоєння.
— Одне з наших тутешніх завдань — виховувати серйозних чоловіків. Що воно таке? Важко пояснити. Когось, хто врешті-решт розвине певну глибину, широту, скажімо, тобто форму поваги до тих, хто інакше думає або вірить. Не будемо звужувати основні внутрішні канали людини. Допоможемо молодику знайти етичну силу, що зробить його рішучим, і покажемо йому, ким він насправді є, Шею, і як йому треба взаємодіяти зі світом.
Ти завжди боявся розчарувати отця, не відповідаючи рівню розмови. Занадто поступливий, коли він бажав духовнішого контакту, хай навіть хитрозробленої та незграбної маячні. І ти поступливий і ретельний, коли він бажав незалежності й відкритості суджень.
— Моє життя, сповідаюсь тобі, — так, чом би й ні, ти почуєш мою сповідь, Шею. Хто, якщо не ти? Минуло так багато років, і мені стало зрозуміло, що я не серйозна людина. Забагато іронії, забагато марнославства, замало чого — не знаю, багато чого. І без гніву, бачиш. Бодай найменшого, як врослий ніготь, гніву, миршавого розчарування. Врешті-решт, ти маєш це знати. Ти дієш, керуючись принципом? Чи вигадуєш виправдання своїй лихій поведінці? Це моя сповідь, а не твоя, тож тобі не треба шукати відповіді. Принаймні зараз. Врешті-решт, так. Серце дасть тобі знати, чи готовий ти до покликання бути людиною.
— Ніякого гніву, — повторив я. — Що ви маєте на увазі?
— Ніякого гніву. Гнів і насилля можуть бути елементами продуктивної душевної напруги. Вони можуть доповнити особистість. Один зі способів стати нетривіальним — ударити іншого в обличчя.
Я, мабуть, утупився в нього очима.
— Ти ж не сумніваєшся, так? Я не люблю насилля. Воно достобіса мене лякає. Але я гадаю, що воно розширює силу особистості. І я гадаю, що здатність людини діяти супроти її схильностей може бути джерелом чесноти, ствердженням її характеру і витримки.
— І що ви зробите? Ударите чоловіка в обличчя чи стримаєте бажання?
— Ти зрозумів суть. У мене немає відповіді. Відповідь у тебе, — сказав він. — Але як людина може бути серйозною, якщо вона вповні не відчула потяг і пристрасть свого життєвого шляху бодай для того, щоб стримати або якось скерувати їх на користь?
Кому, як не тобі, чути мою сповідь? Він же так сказав? Комусь у виправному закладі. Комусь, хто має відповідь. Звісно, я і гадки не мав про відповідь і сушив собі голову, чому він думав, що на мені є пляма особливого розуміння скоєного.
— Траплялося тобі слово «помисел»? Гарний томістичний нюанс до нього. Прагнення в найнижчій точці відпливу. Дрібниця, забаганка, схильність. Якщо забаганка слабка, розумієш, ти врешті-решт опинишся в наймілкіших поворотах і вигинах власних клопотів. Чи ми чогось досягнемо?
— Це ваша сповідь, отче.
Його кабінет розташовувався в старій барачній будівлі, де від сильного вітру хитались і кректали балки.
— Тома Аквінський казав, що тільки наполегливі дії зміцнюють звичку. А не просте повторення. Наполегливість веде до морального досягнення. Наполеглива і непохитна воля. Це елемент серйозності. Постійності. Це елемент. Відчуття мети. Яку обрав сам. Скажи, що я базікало. Я поважатиму тебе за це.