— Не знаю.
— Копил.
— У мене зараз голова вибухне.
— Повсякденні речі представляють знання, що найчастіше оминають око. Ці назви життєво необхідні для твого розвитку. Ординарні речі. Якби вони не були такими важливими, ми б не вживали такий розкішний латинізм. Повтори, — сказав він.
— Ординарні.
— Надзвичайне слово, що передбачає глибину і досягнення банальності.
Його білий комірець звисав під борлаком, шкіра на горлі ставала миршавою і липкою, старість, здавалося, заскочила його зненацька, прийшовши пізно, але швидко.
Я надягнув куртку.
— Я збирався принести тобі книжку, — сказав він.
Хоча його руки й надалі залишалися молодими, м’яко-крейдяними й по-дитячому рум’яними. У кутку на столі стояла шахівниця з фігурами, вишикуваними одна проти одної.
— Приходь завтра до Аппер Ред, я відкрию її для тебе.
Аппер Ред — це резиденція викладачів. Будівлі у Вояджері називали на честь місцевих орієнтирів — озер, міст, річок, лісів. Не на честь святих, теологів або єзуїтських мучеників. До єзуїтів, за словами Паулуса, у багатьох місцях ставилися так брутально через їхні спроби навернути на віру і перетворити, їм відтинали голови в Японії, вительбушували на Африканському Розі, з’їдали живцем у Північній Америці, розпинали в Сіамі, роздирали кіньми й четвертували в Англії, кидали в океан поблизу Мадагаскару, а тому засновники нашого маленького експериментального коледжу вирішили зберігти в пейзажі деякі скривавлені емблеми з історії ордену.
— До речі, Шею.
— Так, — сказав я.
— Чи не тебе я бачив учора в тій нечисленній ватазі, яка підписувала петицію на підтримку сенатора Маккарті[241]?
— Так, я там був, отче.
— Підписував петицію.
— Вона мені видалася гарною, — відповів я.
Він кивнув, дивлячись повз мене.
— А ти знаєш, чому його засуджує Сенат?
— Інші підписували, — сказав я. — Дехто з південних американців, — сказав я дещо відчайдушно, знаючи, що пролунає доволі безглуздо, але думаючи, що хоч так виправдаюся.
— Отже, ти підписав. Інші влізли в лайно. І ти туди ж.
Він дивився повз мене, розсудливо киваючи, і я повернувся й пішов.
Я сновигав по плацу в завірюсі. Потім пішов у свою кімнату і скинув куртку. Захотілося подивитися значення слів. Я зняв черевики й над зливальницею викрутив шапку. Я хотів подивитися слова. Я хотів подивитися «помисел» і «ординарний» і запам’ятати ці довбані слова навіки: як вони пишуться, вивчити їх, вимовляти їх склад за складом — вокалізувати, декламувати, видавати звуки, говорити слова, доклавши всіх зусиль.
Єдиний спосіб у цьому світі уникнути того, що тебе створило.
Вони прибули під дощем, сама молодь, крім колумністів із «Кронікл» та «Іґземінер» і купки сивобородих поетів із «Сіті-Лайтс», і тепер вони всі чекали, доки Ленні Брюс вийде на сцену.
Це був «Бейсін-стрит-вест»[242] із малою сценою із задником у вигляді фальшивого плитняка. Стіна мала створювати домашню атмосферу, але скидалася на потворну опуклу скелю, і через це клуб видавався підземною в’язницею або бункером.
Усі сиділи й чекали на Ленні: джазмени, від яких линув легкий запах травки, кілька краль із курячими мізками в екзистенційно чорному, привабливі хлопці з коледжу з потайними збоченими вподобаннями, редакція невеличкого часопису «Поліестер Вок» у повному складі, п’ять праведних душ, чию злість на світ підірвали події останніх кількох днів.
Раптом Ленні вже на сцені, без вступу, прослизнув у промінь світла і почав говорити ще до того, як зняв зі стійки мікрофон.
— Норфолк у Вірджинії евакуюють. Чули про це? Норфолк. Величезна військово-морська база, звідки виходять кораблі, есмінці та крейсери, щоб забезпечити блокаду. Евакуюють сім’ї військових і не задіяний у цій операції персонал. Питання таке. — Він крутить головою на різні боки, щоб скоса спостерігати за публікою з глузливим відчуттям підначки. — Хто заїде, коли ці поїдуть? Саме так — прийде околиця. Бо весь чорномазий непотріб у радіусі триста миль мріє захопити ті оселі та зруйнувати цінну нерухомість, а моряки скажуть: «Та пішло воно все, чуваче, чхати ми хотіли на російські субмарини й вантажні судна, візьмемо на приціл Норфолк».
Цього вечора вигляд Ленні мав дещо підпухлий, обличчя біле, як листкове тісто, а мова тіла непередбачувано тремтлива.
241
Джозеф Маккарті (1908–1957) — сенатор-республіканець, що дотримувався ультраправих реакційних поглядів.
242
Відомий у минулому джазовий клуб у Сан-Франциско, що поступово перейшов на рок. Зачинений 1973 року.